Злий - Леопольд Тірманд

— Це ти козак, — відповів Куба, скромно опускаючи очі. — Справжній козак. Бо вмієш людину бачити отак, наскрізь… Відразу знаєш усе, холера на твою голову…

— Будь спокійний, — задоволено всміхнувся Крушина. — Мориц за тебе ручиться, це щось та значить. У мене там на Морица є своя скабка, але це неважно, факт, що Мориц людина серйозна, з прізвищем.

— Чхав я на твою скабку, — буркнув Мехцінський.

— Та добре вже, добре, — заспокоїв його Крушина. — Ти ж бачиш, я розмовляю з колегою. Скажи мені, колего, ти знаєш, як організують ярмарок?

Мехцінський миттю протверезився, мов людина на краю прірви. Він з новою тривогою глянув на Кубу.

— Це моя спеціальність, — холодно заявив Куба. — Видовища, з'їзди, наради — це моя спеціальність. На цьому можна заробити гарненьких кілька злотих. Ти, ти… — кокетливо помахав він пальцем під носом Крушини, — ти відразу знаєш, що в людині сидить та що з неї можна вилущити… Має око, має… — похвалив він Крушину, звертаючись до Морица.

— Основне преса, — мовив Крушина. — Треба тільки вміти залагодити з пресою. Решта — дурниці.

Куба відчув, наче в боці у нього відкрутили вентиль, крізь який із свистом виривається напружена тривога.

— Зроблено, — обізвався він упевнено, кладучи долоню на руку Крушини. — Спи спокійно, могутній хлопче з блискавичним ударом, твоя справа у тебе в кишені. Про мій гонорар поговоримо потім.

— Бачиш, — зрадів Крушина. — От і домовилися.

Було щось в словах і голосі Куби, що викликало довір'я до нього. Мехцінський почухав голову й налив у кухлі горілку.

Куба взяв свій кухоль в руку.

— Я тут ще залишуся, — сказав він. — Як з тобою порозумітися, Крушино?

— Не знаю, — відповів уже сп'янілий Крушина, з зусиллям вимовляючи слова.

— Є в тебе телефон? — швидко спитав Куба. Крушина кивнув головою.

— Номер? — наполягав Куба.

— Вісім, шістнадцять, ноль два, — пробелькотів Крушина, — подзвони… Або ні,— завагався він, намагаючись говорити нормальним голосом, — або так… — Він з розпачем махнув рукою.

— Тримайся, Пєгус, — обізвався Мехцінський до Куби. В очах Морица, злегка розширених і блискучих від горілки, була турбота. Кубусь відчув щось схоже на жаль; якесь невиразне побоювання вкололо його в серце.

Тримайся, Морице, — відповів він тепло.

Крушина заплатив офіціантові і вийшов разом з Мехцінським. Куба взяв кухоль з горілкою і рушив до буфету. Побачивши, що він наближається, пан Сливка сховався за вицвілу зелену завісу.

— Коли ви замикаєте свою фабрику хвилювань? — звернувся Кубусь до мовчазної Гавайки. Гавайка поволі підвела очі й побачила коричньові зіниці Кубуся, такі променисті, веселі й розумні, що в її серці щось спалахнуло.

— О дванадцятій, — відповіла вона тихо.

— Чудово, — поважно мовив Куба. — Я почекаю на тебе і проведу тебе додому.

Гавайка не сказала нічого. Вона знала, що тут не допоможе ні суперечка з цим хлопцем, ані боротьба з собою.

Крушина й Мориц ішли Твардою в бік площі Гжибовського. Ніч була темна й тепла, все віщувало зміну погоди. Крушина щось розповідав, повторював усякі дрібниці, запаморочений горілкою. Мориц мовчав. Він намагався зосередитися перед цією зустріччю, яка полонила його думки. Все складалося в якийсь неможливо заплутаний ланцюг. Повістка до суду, несподіване поліпшення фінансових справ, Ганка, поява Куби, нові перспективи й віражі життя, втручання Куби в афери Крушини та доля його, Мехцінського, що від цього залежала; нарешті та розмова, на яку він іде, не знаючи, чи радіти йому, чи боятися — все це вимагало незвичайного напруження. Але думки Мсхцінського були запаморочені алкоголем.

Нарешті обидва звернули з площі Гжибовського па вулицю Багно, і Крушина штовхнув незамкнені ворота. Це були обдерті, низенькі ворота, за якими тяглося звивисте, вкрите різним старим мотлохом, покручене подвір'я. Вдалині грізно темніла величезна башта спаленої телефонної станції. Крушина підійшов до будки із старих дощок; тут висіла якась табличка. У Морица конвульсійно стислося серце, коли він ставив ногу на першу приступку. Побачити Кудлатого! Скільки людей у Варшаві тремтить, почувши це прізвище!..

Крушина відчинив унизу важкі залізні двері й торкнув вимикач: блиснула слабенька лампочка, її каламутне світло добре пасувало до змутиілих думок Морица. Він рушив слідом за Крушиною крізь хащі мотлоху, покидьків та різного брухту. Кожен крок був для нього мукою, заплутував дедалі дужче в щось незрозуміле й страшне.

— Роберте! — схопив він раптом Крушину за плече, — зачекай! Скажи, що ти маєш до мене?

Крушина повернув до нього своє смугляве, плоске обличчя із зламаним носом. В маленьких чорних очицях не було звичайної задерикуватості.

— Що ти, Морице? — здивувався він. — Нічого я до тебе не маю. Тоді, у Ткачика, ти трохи розпатякався, але це й усе. І взагалі ти якийсь такий… трохи… Але я нічого до тебе не маю, Морице… — запевняв Крушина, сам не знаючи, чому.

— Слухай, Роберте, — обізвався раптом Мориц. — Той фраєр, якого я сьогодні тобі привів, той Пєгус, то страшний козак. Слідкуй за ним. Такий собі хлопчина, але це ас. Найвищого класу.

— Добре, добре, — добродушно відказав Крушина, — будь спокійний. — Він затримався біля стінки, заставленої дерев'яними ящиками, й міцно натиснув планку.

— Ну, тримайся… — шепнув він з несподіваною сердечністю на вухо Морицу і злегка штовхнув його в шпарину, яка з'явилася в стіні.

Мориц отямився від хвилинного приголомшення: цей банальний трюк із стіною завжди справляв несподіване враження. Він швидко роздивився навколо і ступив крок уперед. Стіна за ним зачинилася з глухим стуком. Перед ним був такий самісінький підвал, як за стіною, але порожній і освітлений ще блідіше — тут панував півморок.

З лівого боку Мориц з зусиллям розгледів дешеве, залізне ліжко, яке іржаво порипувало під тягарем чийогось тіла.

Людина на ліжку підвелася на лікті й сперлася на долоні, придивляючись до Мехцінського в півмороці. Її очей Мориц не бачив. Біля ліжка