Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Неправда, він її з куди гіршої колотнечі витяг. Вона до зустрічі з ним навідницею у квартирних злодіїв підробляла. Він її від в’язниці відмазав і людиною зробив, — невідь чому вирішила я виправдати Ключку.

Але Робін не слухав. Замислено примружений, він дивився кудись повз мене, і в очах його металися уривки суперечливих думок. Ця риса, як я вже казала, була спільною в нас із Робіним: коли ми обоє замислюємося, то вміємо цілком випадати з реальності.

— Вадику, отямся нарешті! Ти знову не чуєш нікого, крім себе! Мені потрібно поговорити з тобою! Про Шурика, про твої справи з ним! — за мить до цього музиканти, які досі видавали кволі, уривчасті звуки, зважилися раптом заграти щось складне. Звичайно, з’ясувалося, що ми стоїмо просто біля одного з динаміків. Музика хвилею накрила мої слова.

Вадим раптом отямився й запитливо глянув на мене. На жаль, з його погляду неможливо було визначити, чи чув він останню фразу. Роздуми, видно, принесли Вадикові щось дуже важливе. Незважаючи на те, що почути я його вже не могла, Робін почав щось пояснювати. З легкою напівусмішкою цілковито божевільного він напружено ворушив губами і не зводив з мене очей. Я вказала на динамік, потім на свої вуха та заперечливо похитала головою. Вадим ображено відмахнувся. Начебто я навмисно не схотіла його слухати. Відмахнувся, але й далі говорив і говорив. Як же все-таки складно спілкуватися з ненормальними!

— І що б ти не навигадувала потім, хочу, щоб ти все-таки не думала про мене погано. Коли-небудь я зможу все пояснити тобі. Згода?

Музика стихла так само зненацька, як і почалася. Певне, музиканти просто показували організаторам, що готові, коли це знадобиться, виконати свої обов'язки.

— Не знаю. З усього твого монологу я розчула тільки останню фразу, — відповіла я Вадимові.

— І правильно! — Вадик чомусь зрадів. — Виходить, так було потрібно. Насправді, остання фраза була найважливішою…

— Робін, з тобою знову неможливо спілкуватися! — я відчула, що зараз почну кричати. — Можеш ти слухати хоч когось, крім себе? Мені справді є про що з тобою поговорити! Це в твоїх інтересах.

— Повинен же я був доказати все про твого Миколу, — ображено зітхнув Робін. Він завжди дуже болісно реагував на те, що я не надавала належної уваги його навіженим монологам. — Отепер уже слухаю тебе. Про що ти хотіла поговорити зі мною?

Я подумки порахувала до десяти, щоб заспокоїтися та не накинутись на Вадика з докорами. «Ну то й що з того, коли ти вже одного разу відповідала на це запитання? Повторення — мати навчання. Заспокойся», — знову подумки нагримала я на себе, а по тому тяжко зітхнула, знов уся напружилась та приготувалася кинутись у бій.

— Вадиме, насилу тебе відшукав. Розмова є! — Ожигов, який уже встиг вжити чогось алкогольного, щосили потяг Вадьку за рукав. — Панянко, сподіваюся, ви мені пробачите.

«Не пробачу! Я перша займала чергу на конфіденс із Робіним!» — мало не закричала я.

— Котько, не губися, я невдовзі надійду, — підморгнув мені Робін, узяв Ожигова під лікоть та повів його кудись убік. — Бачиш, Пашо, — долинув до мене початок Вадьчиного монологу, — вийшло прикре непорозуміння. Річ у тім, що мені й на думку не спадало, що ти — Ожигов. Пригадую, ми ніколи не зверталися один до одного на прізвище…

Мені було життєво необхідно почути все, про що вони збиралися говорити. Цієї миті в залі погасло світло і всіх попрохали зосередити увагу на екрані.

«Краще б у них там щось зовсім поламалося», — злостливо прошепотіла я, втрачаючи з поля зору і Робіна, й Ожигова, та й взагалі будь-кого в цій залі.

У нинішньому моєму стані мені, бідолашній, було не до фільму. Прилучитися до загальної ввічливої зацікавленості та спокійно слухати механічний голос диктора, що байдуже оповідав про чужі успіхи, виявилося над силу. Ще трохи — і я розірвала б на клапті екран, який так нахабно поламав мої плани. Обережно, щоб не привертати увагу до власної невихованості, я почала потрошку пробиратися до виходу. Свіже повітря мало заспокоїти й додати сили. По закінченні фільму я збиралась поводитися дуже агресивно, щоб беззастережно заволодіти увагою Робіна. Для цього потрібно було тільки привести себе до тями.

«О, ні! — подумки застогнала я, коли розгледіла в отворі дверей багатометровий силует господаря вечірки. — Здається, муситиму скористатися запасним виходом».

На те, що чорний хід вів із зали просто на вулицю, я звернула увагу ще до фільму, знічев’я роззираючись навколо та очікуючи Робіна.

— Дівчино, вибачте, але сюди не можна, — вже знайомий мені невисокий рожево-жовтогарячий молодик перепинив мені шлях.

— Е-е, — заникувалась я, усвідомлюючи, що в цій напівтемряві навіть найчарівніша моя посмішка не справить належного впливу, — мені конче треба на повітря… Розумієте?

— Дуже шкода, — в голосі рожево-жовтогарячого почулася щира тривога, — спробуйте скористатися центральним входом. У мене розпорядження під час фільму нікого не випускати сюдою. Нічим не можу вам допомогти.

— Але мені конче треба вийти. Яке ви маєте право… — почала я, дивуючись, чому це раптом техперсонал використовується замість охорони.

— Не напружуйте мозок, — перебив рожево-жовтогарячий, очевидно усвідомлюючи, що мені не так уже й кепсько. — Я все одно вас не випущу. Фільм, між іншим, цікавий. Люди старалися, спеціально для вас робили, а воно й не потрібне нікому.

Цього разу його тон не залишав анінайменших шансів на подальший діалог. Хлопчисько здавався надто розважливим як на такі юні літа. На якусь мить мені навіть стало соромно. Відсутність допитливості раптом видалася страшенно жорстокою. Ну то й що, коли від інтонацій цього диктора можна захворіти на довічну