Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

неї. І ту ж мить подумав, що вперше дивлюся на неї очима маляра. Її біле тіло вирізнялося на темно-зеленій ковдрі чіткими, класичними лініями. Мені чомусь згадався Гойя з його драматичним життям. Не знаю, скільки б тривала ця дивовижна мить, але я отямився від її голосу: «Крісті, чому ти не роздягаєшся?» У мене не було сумніву, що таке саме запитання вона ставила учора ввечері Валеріанові, лежачи у нього на софі в студії. І тоді я сказав їй, що знаю про її інтимні стосунки з ним. Вона почала вдягатись і зізналася, що кохає Валеріана, а той відповідає їй взаємністю. І що вона приховувала від мене правду і не переставала приходити до мене, бо не хотіла завдати мені болю, берегла моє самолюбство.

Тепер я можу посміятися з її слів! Не хотіла зробити боляче, берегла моє самолюбство! Х-ха-ха… Яка безсовісна брехня! Я розумію, що все на світі має початок і кінець. Ще на початку наших зустрічей вона пообіцяла, що скаже мені без нагадувань з мого боку, коли розлюбить, скаже без будь-яких церемоній. Я був сп’янілий від щастя і не міг уявити, що нашому коханню може настати колись кінець, та ще й такий мерзенний…»

Я натискую на кнопку «стоп» і вимикаю магнітофон. І знову в кабінеті панує гробова тиша. На лобі в Братеша виступили краплини поту, але він не сміє поворухнутися, щоб дістати носовичка. І Петронела Ставру закам’яніла теж, втупивши погляд кудись у порожнечу, за межі кімнати. Лишень Тудорел Паскару, вважаючи, що йому й тут відведено роль позитивного героя, невимушено курить, заклавши ногу на ногу.

— Товаришко Ставру, — я знову ввертаюся до Петронели, — ви й далі наполягаєте на своїх словах, сказаних з приводу вашого розриву з Крістіаном Лукачем?

Її «ні» вимовлене глухим, тремтячим голосом. Відтак вона повертається до Тудорела Паскару і накидається на нього з несподіваною люттю:

— Як тобі не сором! Навіщо ти це зробив? Отже, він од тебе дізнався! Паскуда! А чому ти не розповів йому, як цілими місяцями морочив мені голову, не давав проходу і впіймав облизня? Ти мстився, мерзотнику, за те, що я тобі відмовила? Не два удари вбили його, а три… І якраз твій удар виявився фатальним, завдав йому смертельної рани. Ми з Валеріаном намірялися відкрити йому правду, але хотіли зробити це обережно, пом’якшити удар…

Петронела вмовкає так само несподівано, як і вибухає, її мати все прикладає до очей хустинку. Енессі саркастично посміхається. Не поспішає відповідати цей «рестораційний нікчема», він чекає на запрошення, що я й роблю:

— Що ви скажете на це?

— Як на мене, факти, викладені в словах двоюрідного брата, цілком відповідають дійсності… Я не б’ю себе в груди, запевняючи, ніби люблю його… Ми навіть не були з ним близькими друзями, проте я переконаний, що вчинив справедливіше й чесніше, ніж ті, хто щодня присягав йому в своїй дружбі та коханні. Я не заперечую, що залицявся до домнішори Ставру… Але те, що я мстився їй за відмову, буде вельми нелегко довести. Мені не бракує вродливих партнерок, але дійти до того, щоб мститися котрійсь із них за те, що мені не пощастило з нею?.. Просто я хотів, щоб мій двоюрідний брат нарешті побачив, хто є хто насправді.

Його зненацька перебиває Валеріан Братеш:

— Петронела каже правду… Ми вирішили відкритися Крістіанові, але обережно. Та я не вірю, що ми зібралися тут лише для того, щоб з’ясувати, як зароджувалося наше кохання. Як в інших, так і в нас, нічого особливого.

Маляр бере руку Петронели в свою, і так вони й сидять — рука в руці…

Я кидаю блискавичний погляд на Петронелину матір і помічаю, що їй дедалі важче дається участь в «епілозі» нашої вистави. Що вдієш, я її не запрошував на розбір вчинків її дитяти, отже, нічим не можу зарадити… Якби вона тільки знала, що її ще тут очікує…

— Пропоную знову послухати Крістіана Лукача. Цього разу мова піде про інше.

Я вмикаю касетофон і прокручую плівку до моєї наступної позначки. Вмикаю звук. Звучить голос Крістіана Лукача…

«… повірити мерзотникові! Здається парадоксальним, але мій двоюрідний брат, падлюка з падлюк, одразу розкусив Валеріана… Свій свояка бачить здалека! Може, винюхавши все, Тудорел чекав слушної хвилини, а може, йому не вдалося домогтися взаємності в перемовах із ними. Хоч би що там було, коли Тудорел уперше спробував відкрити мені очі, я йому не повірив. Навпаки, я мало не вдарив його, коли він сказав: «Пильнуйся, для цього твого Валеріана нема нічого святого! Я не я буду, якщо одного чудового дня він не вкраде в тебе коханої!» Як я не відчув з самого початку? Щоб розпізнати його справжню личину, мені потрібно було аж чотири роки… Як я любив Валеріана, як обожнював його! Я вважав його взірцем шляхетності… І, можливо, я ще довго лишався б сліпцем і не усвідомлював би справжнього стану речей, якби не ця жінка… жінка з дитиною на руках і обличчям пречистої мадонни, яка чекала на мене біля собору святого Йосипа. Ми присіли на лавку, і вона зі сльозами на очах запитала: «Він узяв твою кохану, чи не так? Прийшов до тебе додому і вкрав?» Справді, я чимало відкрив для себе того дня. Відчай чи жадоба помсти штовхають нас на вчинки, які часом дуже важко пояснити. Цю жінку з дитиною на руках я бачив уперше в житті, а все ж, коли вона попросила зустрітися, відразу ж приїхав… Вона була однією з Валеріанових жертв. І дитина була теж його. Сумна й банальна історія… Як і все, до чого він дотикався… Навіщо йому потрібна була Петронела, навіщо він украв її в мене? Я мучився, не міг знайти відповіді. Лише цей мерзотник, мій двоюрідний брат, одразу знайшов її: «Братеша цікавить не так Петронела, як її батько. Невже ти не розумієш, що з таким тестем, надто коли маєш якісь здібності, можна далеко просунутися? Тим більше якщо маєш хоч трохи таланту…»

Я знову зупиняю магнітофон. Тиша в кабінеті стає тяжкою, нестерпною. Проте я не поспішаю її порушити.

— Ми пропустимо деякі незначні деталі, — звертаюся до всіх трьох, прокручуючи плівку до третьої позначки. — А тепер прошу слухати!

«… я не дорікаю Валеріанові, що він примусив мене працювати на нього, — мені потрібна була практика, я мав набратися досвіду. Проте він пішов на це лише щоб використати мене і як добрий педагог