Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— Стоп! — закричала я. У мене виробилася алергія на Ксюшин комплекс провини. — Припини знову замикатися! Розповідай до кінця, і тоді вирішимо, що робити й хто винен. Якщо ти ще раз ухилишся від теми, — я збожеволію.
Схоже, остання фраза була брехнею. А може, й ні. Може, я таки тоді трохи збожеволіла й сама не помітила як. У будь-якому разі, відволіктися від теми Ксенії довелось. У мене задзвонив стільниковий.
— Так? — Тигра, як з’ясувалося, дала розтривоженому Кілеру мої координати. — Знаю, що парадний вхід замурували, а на під’їзд повісили замок. Це нові хазяї. Вони весь будинок викупили. Так, разом із горищем. За такі гроші?! Знущаєшся? Разом із Ксенією було б на кілька штук дорожче.
Я затулила слухавку долонею і запитливо глянула на свою гостю.
— Це Кілер. Стривожений твоїм зникненням. Відіграв сет і відразу примчав тебе рятувати.
— Нехай вдавиться своїм сетом. Не кажіть йому, де я. Будь ласка…
Довелося заприсягтись, що знайду Ксенію, і сказати Кілеру «добраніч».
— Якщо раптом вона у вас, — Кілер, видно, добре знав свою дівчину, — скажіть, щоб не ображалася. Я ж не напризволяще її покинув, а на приватного детектива. Ну, не міг я не відіграти, не міг… Якщо раптом вона у вас…
— А якщо в маніяка? — нітрохи не жаліючи бідолашного діджея, поцікавилась я і відімкнула телефон.
Ксенія опустила голову.
— Начебто з ним і разом, а насправді — в кожного своє життя. Через цю його політику невтручання я не почуваюся коханою.
— Не дивно, — співчутливо зауважила я, бо уявила: якби Георгій довідався, що мені загрожує небезпека, та вирішив спочатку скінчити свої справи, а вже потім кидатися мені на допомогу — що я робила б? Та я б із ним тоді вітатися перестала!
— Рада, що хоч хтось мене розуміє, — кинула Ксенія.
— Пригадую, Кирило хвалився чимось таким, — докинула я, намагаючись повернутися до теми, яка мене цікавила.
— Знати про людину купу фактів й розуміти її — різні речі, — різко випалила Ксюша. — Добре, повернімося до нашого барана. Інакше цього впертого, жорстокосердного гада й назвати не можна. Хоча, чому ж не можна. Можна…
Наступні п’ять хвилин я вислуховувала епітети, якими Ксенія нагороджувала то Кирила, то Кілера, то саму себе, то всіх трьох разом. Вилаялась до знемоги й нарешті повернулася до розповіді.
Днів за два після тієї жахливої сварки з Ксенією, Кирило притяг у театр нову п’єсу. Цього разу вже не власну. Точніше, не цілком власну. Кир узяв цілком пристойну книжку, написану гарним автором, і за її мотивами створив п’єсу. І його старання увінчалися успіхом. Зінаїда Максимівна прийняла п’єсу до постановки. Спектакль повинен був вийти — те, що треба! Потужна річ, блискучий добір акторів (Кир із Ларисою в головних ролях), Зінаїдоччина режисура… Усі зарані вже смакували тріумф. Кир ходив гордий і пихатий. Відтепер він іменувався Автором. Нарешті. Він так давно прагнув цього почесного звання. Трохи згодом, проводжаючи Ксенію додому, Кир раптом завів розмову про акторський склад і буквально витяг із Ксенії зізнання, що вона хотіла б грати головну роль.
— Замість Лариски? — глузливо запитав тоді Кир. Нарешті він знайшов у Ксениній «позитивності» відверту пробоїну.
— Ні… Разом із Ларисою…
— Удвох одну роль, в одному складі? Це як? — Кир виявив Ксюшину слабість.
— Ніяк, я просто так сказала, відчепися, — Ксенії стало жахливо соромно, вона спробувала змінити тему.
Не вдалося. Цілу дорогу страшенно задоволений собою Кир розповідав, як важливо йому ощасливити Ксенію. Ні, натомість він нічого не вимагає. Не просить. Він тільки поговорить із Зінаїдою про неї. Режисер не зможе відмовити Автору. Лариса гратиме в другому складі. Якщо відверто, він, Кир, з самого початку писав цю роль під Ксенію. Як добре, що в Ксюші є тепер можливість переконатися, що він ладен зробити для неї що завгодно. Він завжди прийде на допомогу, завжди буде поруч у тяжку хвилину, завжди підставить своє плече. Не те, що цей смердючий діджей, якому він, Кир ще покаже…
Ксенія зрозуміла, що стеження триває. Кир знову знав про неї все й намагався скористатися цим. Втертися в довіру, здатися близькою людиною. Ксенія тоді накричала на Кира. Щось на кшталт: коли хоча б волосина впаде з голови у діджея, то вона власноруч відірве голову Кирилові… Наступного дня двоє невідомих напали в під’їзді на Кілера і… Ні, не побили. Підстригли. Раніше Кілер носив довгий хвіст. Його й зрізали. Відривати Кирові голову Ксенія не зважилася. Списала все на збіг. Переконала себе, що Кир до нападу на діджея не причетний. Якщо відверто, Ксенія досі ще нікому не відривала голови й зовсім не знала, як до цієї справи підступитися. Тому злякалась і промовчала. Вдалася до самообману, запевняючи себе, мовляв, Кир не може виявитися такою вже сволотою. Даремно себе переконувала.
Наступного дня весь театр знав, що Автор просив Режисера про перерозподіл ролей. Автору було відмовлено, й він, розлючений, намагався навіть «качати права». Кричав щось типу: «Та якби не я, ви б і досі були занюханим аматорським колективчиком! Я маю право вирішувати! Це моя п’єса!». Зінаїда Максимівна підвищила голос у відповідь лише один раз. Але цього вистачило, щоб Автор підібгав хвоста й заходився вибачатись. Перспектива бути викинутим із театру його не тішила. Ксению, що згоряла від сорому, взяли на головну роль у третьому складі. Ксенія намагалася щось пояснити режисерці. Казала, що, мовляв, вона взагалі не збиралася ні про що просити, мовляв, не знає, що на Кира найшло. Зінаїда ніби повірила, сказала, що все сущі дрібниці, Кирило запальний від природи й що це нітрохи не применшує його заслуг перед колективом. Тим більше, що він вибачився за різкі слова. Ксенію ж беруть у третій склад не через це безглузде клопотання, а тому, що роль дійсно того варта, Ксенії не завадить потренуватися. Гратимуть перед глядачами, швидше за все, перші два склади. А для третього ця п’єса стане серйозною школою.
