Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Вона чіпляє їх попід лікті та веде за завісу зі сталевою силою охоронця в’язниці. Я стою на місці ще якусь мить, потім моя цікавість перемагає, і я заглядаю за завісу, намагаючись побачити, що відбувається. О, зрозуміло. Саме тут надходить черга шампанського. Мама із Сарою розташувалися на темно-рожевих оксамитових тронах, а молода помічниця подає їм охолоджене шампанське у високих вузьких келихах.

— Якщо потрібно поповнити келихи, Хлоя буде поруч, леді, — підморгує Ґвенда.

Сара ловить мій погляд, її очі, сповнені іскристого гумору, змушують мене забути про всі óбрази, які я плекала у своєму серці до цього моменту. Вона зараз найщасливіша за всі останні тижні. Я вагалася, чи кликати її, чи не засмутять її ці клопоти, але врешті-решт вона запросила себе сама. Дивлюся на неї: ніжка закинута на ніжку, насолоджується шампанським. Яка я рада, що вона пішла зі мною.

Ґвенда злегка вклоняється, ніби ми актори, які зараз зайдуть за завісу.

— А зараз я маю вкрасти наречену та трохи почарувати! Обіцяю, ми повернемося, — вона кидає погляд на помічницю. — Хустинки напоготові, Хлоє!

Я відчуваю добре налагоджену виставу, коли Хлоя бере прикрашену квітами коробку з паперовими хустинками та урочисто ставить їх на скляний столик між мамою та Сарою. Мене тягнуть від них, я кидаю на них через плече панічний погляд, та вони обидві піднімають келихи на знак тосту й нічого не роблять для мого порятунку.

Ґвенда обрала сукню, яку, на мамину думку, я маю приміряти першою. Я не сперечаюся, це — її родео. Вона звеліла мені роздягтися до комбідресу на вісім дірок і стоїть позаду мене в примірочній із перекинутою через руку сукнею. Під словом «примірочна» не маю на увазі закапелок у кінці магазину з фіранками, що погано збігаються. Я кажу про справжню кімнату, оточену дзеркалами. Я мов балерина в дзеркальній музичній скриньці.

— Ця називається «Вів’єнн», — каже Ґвенда, вимовляючи назву з французьким акцентом.

Вона струшує сукню так, щоби блискітки мерехтіли сяйвом по всій кімнаті. Ця сукня більше впадає у вічі, ніж та, яку обрала я, — з важким ліфом, вишитим бісером, із кількома шарами сітчастої спідниці. Я акуратно переступаю, дослухаючись до інструкції Ґвенди, поки та розстібає її. Дивлюся на себе в дзеркало, коли вона мене застібає, фіксуючи різноманітні гачечки вздовж спини так, що сукня защіпається в талії, потім розгортає віялом шари сіточок.

Дивлюся в дзеркало, і відбувається дещо химерне. Я повільно перетворююся на наречену в моїх власних очах. Це шок. Мене збила з ніг хвиля ентузіазму Оскара та його матері, і в якийсь момент я просто забула, що ми плануємо моє весілля.

Ґвенда дивиться на мене проникливими синіми очима через плече.

— Мабуть, ваша мама мала рацію, — каже вона раптом значно серйознішим тоном.

— Це не те, — кажу я, усе ще вдивляючись у своє відображення, ніби дивлюся в якесь чарівне дзеркало, де відбивається інша я. Я навіть чекаю, що наречена в дзеркалі підморгне мені, — така вона чужа.

— Це я… я…

— Наречена? — вона мудро всміхається. — Багато жінок відчувають шок, коли вбираються у свою першу весільну сукню. Це дійсно особливий момент, правда?

Я не впевнена, що Ґвенда повністю розуміє, але й сама теж не можу точно сформулювати, тож просто киваю.

— Боже! Якщо воно справляє такий ефект на вас, уявіть, як почуватиметься ваш наречений, — воркує вона, як, напевно, воркувала до багатьох інших наречених, що стояли на цьому місці. — Там буде той чоловік, про якого ви завжди мріяли, який чекатиме на вас біля вівтаря, ось він обертається та кидає свій перший погляд на наречену, яка зашарілася та йде до нього. — Вона зітхає, ну чисто театр. — Це дорогоцінна мить.

Стою непорушно, її слова крутяться в голові так виразно, що я дивуюся, чому їх не видно в дзеркалі.

Я бачу себе такою, якою побачить мене Оскар і всі наші гості, якою я йтиму проходом у церкві. Раптом мені перехоплює подих.

— Мені це не подобається, — кажу. — Будь ласка, Ґвендо, вийміть мене з нього. Воно надто тісне.

Жінка дивиться на мене, шокована. Вона, мабуть, була впевнена, що обвела мене навколо свого прикрашеного важкими перснями пальця. І була близька до цього, аж до того моменту, коли згадала про чоловіка, «про якого я завжди мріяла».

За кілька годин, уже вдома, роздягаюсь у ванній кімнаті, відкриваю душ на повну силу. Яка клята, довбана катастрофа. Мені вдалося зібратися там, у весільному салоні, та доміряти решту суконь, але жодна з них не виявилася «тією самою», про яку теревенили всі журнали. Ґвенда наприкінці сеансу намагалася схилити мене до першої сукні, але вона не лягла б на мої плечі ні за що у світі.

Я роблю температуру води трішки вищою за комфортну, стою під потоками, що ллються на голову. Мені так боляче, я така лиха на себе. Річ не в тому, що я не кохаю Оскара чи не хочу йти за нього. Навіть і близько не це. Я просто вбита відкриттям того, що це досі зі мною, як м’язовий рефлекс. Що коли хтось каже «чоловік, про якого ти завжди мріяла», я думаю про Джека О’Мару.

23 квітня

Джек

Вона стояла, роздивляючись вітрину, коли я помітив її. Я тут не випадково: уже деякий час тиняюся навколо редакції, сподіваючись зловити її, коли піде на ланч, і ось вона — захищається від дощу чорно-рожевою смугастою парасолькою. Я поспішаю, адже боюся загубити її на шумній вулиці. Вона повертає у провулок, а я біжу слідом та майже зіштовхуюся з нею, коли повертаю за ріг.

— Лорі.

Вона обертається, насупивши брови, — не чекала мене тут побачити, потім усміхається та майже сміється.

— Джеку, — вона піднімається навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку. — Що ти…? — замовкає, дивлячись на мене.

Із запізненням усвідомлюю, що ми стоїмо перед вінтажним магазином одягу, а на манекені посеред вітрини демонструється весільна сукня.

— Ти, мабуть… — я киваю в напрямку сукні, чогось мені здається, що нам із якоїсь причини доведеться сьогодні говорити