Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Чому вас зацікавив матеріальний бік питання? — піддаю я жару.

— Як це чому? Бо я переконаний — адже саме ці взаємини між студентом та його вчителем, не кажучи вже про те, що Братеш украв у нього дівчину, й кинули мого двоюрідного брата в обійми смерті!

Його прямо-таки розпирає від благородного гніву та бажання будь-що відкрити істину. Я не перечу йому, оскільки його запал іде на користь справі.

Тут вибухає гнівом Петронела, й атмосфера дійства на «сцені» неабияк пожвавлюється.

— Як тобі не сором! З неменшим успіхом він міг повіситись і через тебе! Через твої підлі інтриги! Крісті вже заспокоївся, але ти зі своїм цинізмом поліз у його інтимне життя, став обкидати багном мене, намагався підбурити його проти Валеріана… Ти безсоромний інтриган. Саме завдяки твоїм інтригам батько позбавив його спадщини.

Петронела явно нервується й починає гарячково порпатися в сумочці, шукаючи сигарет. Товаришка Ставру, збуджена не менш, ніж донька, кидається їй на допомогу:

— Тобі щось потрібно, донечко?

— Ні, мамо!

Братеш здогадується першим подати їй коробку сигарет «Кент», потім клацає запальничкою.

Паскару самовдоволено посміхається, наче Петронела прилюдно його похвалила. З мого дозволу він відповідає їй:

— Саме час мені образитись і закричати: «Наклеп!» Але я цього не зроблю. Духівницю писав не я і завіряв у нотаря в Лугожі також не я.

— Але ти їздив у Лугож, і не раз.

Тудорел Паскару доводить, що його мало турбують її докази:

— Не бачу нічого поганого в тому, що я чає від часу відвідував своїх родичів.

Петронела не може стримати злості:

— А те, що подібні візити безпосередньо причетні до солідної спадщини, яку ти одержиш!

— Петронело! — лагідно намагається заспокоїти її Братеш.

Паскару повертає до мене свою нахабну пику й ображено вигукує:

— Домнуле капітане, бачите, замість відповіді на запитання, поставлене домнулові Братешу, мене звинувачують у тому, що через мене Крісті був позбавлений спадщини. Це обурливо!

Попри свої слова, Енессі не почувається обуреним.

— Хоча тут і не місце займатися з’ясуванням моїх авторських прав, та я мушу заявити, що гонорар мені сплатили відповідно до запроваджених у нас норм… Справді, у нас із Крістіаном Лукачем точилися нескінченні розмови з цього приводу. Юнак рішуче підмовився від тридцяти п’яти процентів, що становили його частку. Скільки я не пояснював йому, що після інституту він довго ще відчуватиме потребу в грошах для придбання фарб, полотна і такого іншого, він і слухати не хотів. Зрештою, знаючи, що він гарячкує через свою молодість, я вніс ці гроші на його ім’я в ощадкасу. І віддав йому ощадну книжку, пояснивши, що, крім нього, ніхто не має права користуватися його грошима.

Я дістаю з досьє ощадну книжку, знайдену в кишенях небіжчика, і показую їм, запитуючи в маляра:

— Ця?

— Так.

Я відкриваю її і зачитую вголос, дивлячись на Паскару:

— «Дванадцятого жовтня зроблено внесок на суму сімнадцять тисяч п’ятсот леїв». Ви задоволені, домнуле Паскару?

Моє запитання ставить Енессі в скрутне становище — він часто кліпає віями, але видно, що він хоче виграти час. Нарешті Енессі знизує плечима:

— Нічого не розумію!..

Братеш мовчки киває головою, немов хоче сказати:

«Ось бачите, через таких типів ніхто не має спокою!»

Лілі теж спрямовує на мене погляд, ніби хоче щось запитати, але так і не зважується, знову завмирає в своєму кутку.

Я відповідаю на всі ці мовчазні запитання:

— Із сказаного тут стає ясно і зрозуміло, що причин, які могли призвести Крістіана Лукача до самогубства, слід шукати будь-де, тільки не у наших взаєминах із небіжчиком. Ви, бачу, всі троє згодні зі мною. Власне, цього й слід було сподіватися… Що ж, тепер можна зі спокійним сумлінням перейти до наступного акту…

Я дістаю з правої шухляди приготований заздалегідь касетофон Крістіана Лукача і ставлю його на стіл. Залягає тиша, мов у склепі.

Я не сумніваюся, що вони впізнали його. Тудорел Паскару не приховує свого подиву. Те саме можна прочитати на маляревому «мужньому обличчі». Лише Петронела Ставру ховається за вдаваною байдужістю. Проте, зачувши мої слова, і вона здригається.

— Тепер я пропоную всім послухати самого Крістіана Лукача. Він теж має право, навіть з могили, взяти участь в обговоренні наших проблем. Ось, наприклад, що він думає з приводу розриву з Петронелою Ставру.

Я натискаю на клавішу. Касетофон, це диво двадцятого століття, зразу оживає. У цілковитій тиші лунає м’який голос того, хто написав цей сучасний «щоденник» і хто фізично не може бути присутнім тут.

«… мені боляче, і цей біль залишиться зі мною навіки. Я не можу позбутися цього спогаду, він переслідує мене, мучить… Може, було б краще, якби Тудорел промовчав, якби він мовчав, нічого не казав, не отруював моєї душі цією трутизною!.. Але ні, одного чудового дня цей обман все одно виплив би нагору. Брехня, яка багатьом людям замінює щодня правду! Як замінює вона правду Петронелі та Валеріанові. Два місяці вони зустрічалися потай, кохалися, а я нічого не знав. Якби Петронела прийшла до мене й відкрила правду! Боже, чому Валеріан не прийшов до мене й не сказав правди!? Але вони й далі зустрічалися таємно. А моє повсякденне життя текло, як і доти. Ночами Петронела так само припадала своїм тілом до мене, немов у її житті не зайшло жодних змін. В інституті або в його Студії я зустрічався з Валеріаном, він дивився мені в очі, всміхався, розмовляв зі мною, мовби й не він… Хтозна, скільки тривала б ця брехня, якби Тудорел, цей рестораційний нікчема, не відкрив мені очі, не повів на те місце, де вони сходилися, — в студію! В студію до Валеріана! Тієї ночі Тудорел поволік мене туди. «Подивись і прокинься!» — сказав він мені. Я потеліпався за ним і, мов найпослідущий покидьок, затаївся там. Я бачив, як вони вийшли зі студії, як він обійняв і поцілував її на прощання. Мені стало ще болячіше не від того, що він обійняв її, а тому, що поруч стояв Тудорел і не приховував своєї втіхи. Само тоді я зрозумів, як низько я опустився…

Наступної ночі Петронела з’явилася до мене, мов би й не вона. Як це було вже не раз, вона швидко роздяглася догола й пірнула в ліжко, поки я вовтузився зі шкіцом. «Що, ти там робиш, Крісті?» — запитала вона найсолодшим і найневиннішим голосом, що його я тільки чув… Я повернувся до