Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Якби це не мало характеру якоїсь одержимості. У своєму прагненні бути, а точніше «вважатися» найкращим, Кирило не зупинявся ні перед чим. Кажуть, коли він отримав із однієї з інститутських дисциплін четвірку, замість очікуваного «відмінно», Кир накинувся на викладача з кулаками. Інцидент вдалося залагодити завдяки зв’язкам Кирилового батька. Але сам по собі випадок дуже яскраво характеризує Кира. Коли Ксенія познайомилася з Кирилом, вона довго не могла зрозуміти, чому інші хлопці якось цураються цього яскравого, цікавого хлопця. «Так, занадто експресивний і „гострий на язика“… Але це ж він жартома. Насправді він нікого не хоче кривдити…», — думала тоді Ксюша. На додачу, Кир писав дуже цікаві п’єси. Ні, для постановки вони, звичайно, були абсолютно непридатні. Зінаїда Максимівна порадилася з іншою трупою і, як завжди, винесла однозначний вирок: занадто вибагливі, неправдоподібні, натягнуті. Глядач не зможе ототожнювати себе з героями, не повірить у те, що відбувається, отже, не буде захоплений постановкою. Але ідеї в цих п’єсах проскакували просто чудові. Про що Ксенія охоче й повідомляла Кирилові. Так зав’язалася їхня дивна дружба. Виявилося, що Ксенія з Кирилом читали ті самі книжки, слухали ту саму музику, навіть улюблений колір у них був той самий.

— Він був для мене іншим, — розповідала Ксенія, і ці слова, схоже, завдавали дівчині болю. — Раніше в мене ніколи не було друзів.

Пізніше Ксенія довідалася, що подібна «схожість характерів» була підлаштована Киром. Він пудрив мізки дурненькій одногрупниці, щоб витягти якомога більше інформації про смаки Ксенії. А ще платив одному з одногрупників, щоб той починав невимушені бесіди про книжки, компакти, квіти…

— Нічого собі! — я навіть не зрозуміла, радіти мені за Ксюшу, чи ні. — Підозрілі методи, звичайно. Але… Це ж добре, що хтось приділяє тобі таку увагу…

— Нісенітниця! — Ксенія насилу стримувалася, щоб не перейти на крик. — Увага приділялася не мені, а лише черговій меті. Я була поживою для його самолюбства. Він не міг собі дозволити не підкорити мене. І саме цьому підкоренню приносив усі свої жертви.

— Чому ти так думаєш?

— Ця людина не вміє любити. Точніше, його серце вже зайняте. Ним самим. І немає там місця для когось іншого. Решту він нехтує. За те, що вони — не він.

Звучало, звичайно, красиво. Але мені були потрібні факти. І аж ніяк не про почуття Кирила до Ксенії, а про його причетність до зникнення Лариси й Алли. Я тактовно нагадала Ксенії про це й отримала нову порцію інформації.

Про підкуп одногрупника та «обробку» приятельки Ксенія довідалася за наймерзенніших обставин. Як і багато про що інше, пов’язане з діяльністю Кирила-завойовника, котрий подумки дав собі клятву, що Ксенія будь-що-будь стане його дівчиною.

Після репетицій трупа рідко розходилася відразу. Основна частина ще надовго засиджувалася у фойє, обговорюючи поточні ролі, світові події, або просто теревенячи ні про що. Одного разу після таких посиденьок вирішили зайти в гості до Кира. Він сам усіх закликав: «предки поїхали», «квартира практично безрозмірна», «ну чого ви, як діти малі, за мамками скучили?», «хто буде співати, якщо всі спатимуть?», «тільки ідіот може не скористатися таким запрошенням». Вечір провели чудово. Гітара, вино, свічки. У Кира виявилася розкішна бібліотека. Поступово всі відшукали собі «посадкові місця» та вляглися. Ксенія з Киром залишилися наодинці у вітальні, освітленій вогниками свічок, які мерзлякувато щулилися від протягу. Незручна мовчанка затяглася. Далі зволікати зі з’ясуванням стосунків не можна було.

— Кире, ти дуже гарний. Ти дорогий мені, як друг. І це важливо, цього не мало. Ти мій тип людини, але не мій тип чоловіка. Розумієш?

Ці Ксюшині слова викликали в Кира цілу бурю емоцій. Тут було й «та за кого ти себе маєш, кому ти потрібна!», і «нікуди не подінешся, будеш моєю, раз я так вирішив», і «ніхто не розуміє тебе краще за мене, адже все про тебе я розкопав» і навіть «та чи знаєш ти, скільки мені вже коштувала ця наша „дружба“?!». Саме з того потоку Кирилових зізнань Ксенія довідалася про підлі методи, якими користувалася ця людина. І про одногрупників, і про те, що Кир робив довідки про Ксюшині «столичні пригоди». Загалом, Ксенія тоді була цілком ошелешена.

— Я дивилася в його божевільні очі. Вслухалась у істеричний шепіт, яким він гордовито зізнавався в безлічі підлих речей. Переді мною був не Кир. Хтось інший вліз у його тіло тієї миті. Я не вірила в усе, що відбувалося, — важко дихаючи, розповідала Ксенія. — Коли повірила, в голові залишилася єдина думка: «Не заплакати. Не заплакати. Не виказати цьому покидькові, що мені боляче від його зрадництва».

Ксенія розвернулася й пішла, та перед цим висловила бажання більше ніколи не зустрічати Кирила на своєму шляху. Наступного дня сповнений каяття Кир спочатку обмивав слізьми гіркого каяття телефонну трубку, потім стояв навколішки під Ксюшиними вікнами та на всю вулицю благав пробачення. Ксенія не пробачила, але табу на спілкування зняла. І недарма. Йти з театру дуже не хотілося. Кирило заприсягся, що зніме з Ксюші стеження, але підлими своїх методів не визнав.

— Я пішов на це, тому що… ти потрібна мені, Ксюш. Ти дуже потрібна мені, — виправдовувався Кирило. — Як ще я міг домогтися твоєї симпатії? Як ще міг довідатися, що ти любиш, куди хотіла б піти? Як ще можна було отримати інформацію, щоб змогти влаштувати для тебе казкове життя?

— Казка — на те й казка, що все в ній відбувається за змахом чарівної палички. Казка не може бути притягнутою за вуха, — сухо відповідала Ксенія. Але все-таки відповідала, й це давало Кирові привід не полишати своїх сподівань.

Брутальність нічного монологу Кир визнавав, благав пробачити й списував усе на кількість випитого. Ксенія намагалася забути все це. Намагалася звести контакти з Кирилом до мінімуму, та він ніколи не залишав початого. Дзвонив, запрошував, просив дозволу провести… Саме в цей час Ксенія познайомився з Кілером. Діджей виявився її типом чоловіка. Але, здається, не її типом людини, бо їхні стосунки були суцільними сварками. Швидше на зло Кілеру, ніж через раптовий спалах почуттів до Кирила, Ксенія кілька разів дозволяла останньому провести її. Цього досі не могла собі пробачити, вважаючи, що дала Кирилові поштовх до подальших дій.