В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

Від автора: у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році видатний англійський кінорежисер і продюсер Олександр Корда подарував Радянському Союзу право на необмежений прокат чотирьох своїх фільмів: «Леді Гамільтон», «Міст Ватерлоо», «Багдадський злодій» та «Джунглі» (екранізація кіплінгівського «Мауглі»). Сказати, що ці стрічки мали шалений успіх протягом щонайменше п’ятнадцяти років - то нічого не сказати. Діти були в повному захваті від кольорових «Джунглів», молодь по кільканадцять разів підряд передивлялася «Багдадського злодія», а жіноцтво вмивалося сльозами над гіркою долею героїнь фільмів «Леді Гамільтон» та «Міст Ватерлоо» і робило зачіски, як у виконавиці головних ролей красуні Вів’єн Лі. За іронією долі те покоління радянських глядачів не дожило до появи у вітчизняному прокаті найславетнішого фільму з геніальною Лі «Віднесені вітром». А щодо походу на «Багдадського злодія», то Старий, тоді ще зовсім молодий інспектор карного розшуку, подарував своїй нареченій, старшій піонервожатій сільської школи, двотомник Драйзера і гумові ботики.

Олекса Сирота:

Краще б я тинявся коридорами або курив у черговій частині. Бо тільки-но відчинив двері кабінетику, озвався телефон. У сподіванні, що Старий уже все продумав, я вхопив трубку і почув розгніваний голосок подруги:

- Сирота, запам’ятай: це не я повинна дзвонити тобі першою після всього, що сталося! Це ти мав би двадцять разів підряд набирати мій номер, а я - кидати трубку, аби лише на двадцять перший раз сказати, що я про тебе думаю!

Я терпляче чекав, доки мені скажуть, що про мене думають, на що я заслуговую, точніше - не заслуговую, а головне - де мені місце разом з усією нашою міліцією. А подруга тим часом розвивала тему:

- Та ти хоч знаєш, що я вже надивилася фасон потрясно-офігенної весільної сукні і домовилася з Крокозяброю, що вона зробить мені блат у своєї кравчині! А ти!… Ти!… Ти!… Ти хоч уявляєш, що я завтра скажу нашим вісімнадцяти чорноротим? Та за таке вбивати треба! Але й цього мало…

Я не витримав і сказонув одну лише фразу з популярного анекдоту:

- Мені б ваші проблеми, пані вчителько…

І поклав трубку. Після чого розчинив вікно і гукнув, звертаючись до бронзового монументу серед площі:

- Богдане, ти свідок! Я терпів більше, ніж міг і навіть довше, ніж збирався. Кажуть, у тебе були такі ж проблеми з бабами - то ти мене зрозумієш!

Я й не помітив, що у мене під вікном проходила запізніла весела молодіжна компанія, тому навіть здригнувся, коли у відповідь на мій щирий зойк душі з темряви почулося:

- Ура! Смерть дівкам! Хай живе радянська міліція!

Відтак, коли телефон задзвонив знову, я підняв трубку не одразу, а лише після третього сигналу. На моє щастя, цитувати далі анекдоти про Вовочку не довелося. Мене викликав Старий, безпосередньо до генеральського кабінету.

Начальник Управи був навіть не в цивільному, а в спортивному костюмі фірми «Адідас» з емблемою товариства «Динамо». Власне, як і належить міліцейському генералу. Біля його ніг вмостився німецький вівчар Рубін, котрий зміряв мене мовчазним поглядом, в якому, однак, чітко читалося: «І де ви взялися, такі розумні, на наші з хазяїном голови?»

- Обійдемося без церемоній, товариші офіцери, - одразу попередив Генерал. - У нас взагалі не оперативка і не нарада. Просто ми, як нормальні люди, на роботі теревенили про що завгодно, а після роботи нас потягло поговорити на службові теми. Я тут взагалі - собачку вигулюю. Влаштовує такий варіант?

- Цілком, - одізвався Старий. І повернувся до мене:

- Олексо, я тут твою версію стосовно Середня Азія-Європа через Київ уже коротко доповів. Думаю, можна перейти безпосередньо до питань і відповідей.

Генерал погладив Рубіна, буркнув щось на взірець: «А куди дінешся?» - і нарешті зволив звернути увагу на мене:

- Сирота, ти вважаєш, що ти правий?

- Якби не вважав, то я сидів би зараз зі своєю баришнею і обговорював план майбутнього весілля.

- Ну, нарешті! Поздоровляю.

- Нема з чим. Весілля відміняється. Замість Мендельсона мені вже зіграли Шопена.

- Тоді - співчуваю. Так от, припустимо, що ти, Сирота, правий. Тоді що у нас виходить? Київ - це не кінцевий пункт доставки наркотиків, а лише проміжний?

- Саме так.

- А яка ж тоді кінцева станція? Варшава? Берлін? А може - ще далі?

- Цілком можливо.

- Можливо, кажеш… ну-ну! Сирота, тобі Іван Борисович не розповідав, що сталося з тими двома провідниками, у вагоні яких прикордонники знайшли кілограм наркотиків?

- Ні, не встиг. Ми, товаришу генерал, тільки в загальних рисах. А що, їх теж?… Як і Дембеля?

- Живісінькі, здоровісінькі, щоправда, їхня «загранка» накрилася і вони ще три місяці підмітатимуть тепловозне депо на «Київ-сортувальна». І що цікаво - і