Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук

— І ти хочеш, щоб я йому простив? — криво осміхнувся Гюнтер.

Аннет непевно знизала плечима.

— Як знаєте…

— Ну, от і добре, — полагіднішав Гюнтер. — А тепер рушили…

Після італійської спеки африканське сонце не дуже здивувало Карла й Гюнтера. Вразила їх буйна рослинність Леопольдвіля і розкіш його колишніх європейських кварталів. Гадали: таке собі невеличке, брудне, одноповерхове місто. А центр Леопольдвіля був багатоповерховий, з широкими асфальтованими вулицями, сотнями автомобілів найновіших марок, великими магазинами. На першокласний готель вирішили не тратитися, зупинилися за рекомендацією чиновника з колишньої бельгійської адміністрації, який летів разом із ними, у невеличкому пансіонаті. Переодяглись, і Карл запропонував одразу ж рушати на пошуки Людвіга Пфердменгеса.

Ще по дорозі вони виробили план дій. Кожен, хто був хоч трохи обізнаний з тогочасними справами в Конго, не міг не догадуватись, яким вітром і для чого занесло туди колишнього штандартенфюрера СС. Уряди в країні після вбивства Патріса Лумумби валилися один за одним, то в одній, то в іншій провінціях спалахували повстання, лише недавно війська ООН увійшли до столиці Катанги Елізабетвіля. Проти партизанів діяли різні загони карателів і найманців, і штандартенфюрер СС з його досвідом був, безумовно, знахідкою для різних авантюристів, що прагнули влади й намагалися придушити народний рух.

Як і де шукати Пфердменгеса, з чого починати? Можливо, він взагалі на нелегальному становищі, й пошуки його — марні. Враховуючи це, Карл і Гюнтер вирішили діяти через журналістські кола Леопольдвіля. Нема людей, обізнаніших за газетярів, а Карл належав до цієї корпорації, Гюнтер також мав документи кореспондента одної з бернських газет — перед швейцарськими журналістами повинні були відчинитись двері всіх редакцій.

У редакції газети «Етуаль дю Конго» їх зустріли привітно. Шеф витяг пляшку віскі й пообіцяв звільнитися через годину, а поки що підсунув гостям довгов’язого чорнявого чоловіка років тридцяти, носатого й худорлявого. Здавалось, він був сплющений з боків і соромився цього, бо якась болісна посмішка весь час кривила його губи.

— Жорж Леребур з «Парі суар», — відрекомендувався й додав, що радий бачити людей, які ще вчора ходили по бернських вулицях: поскаржився на нудьгу, спеку й відсутність порядного товариства.

— Нічого собі нудьга, — не повірив Карл. Він тримав свіжий номер «Етуаль дю Конго», де повідомлялось про партизанський рух у провінції Квілу. — Точиться ж війна!

— Тут завжди стріляють, — байдуже махнув рукою Леребур, але дивився допитливо, й Карл, перехопивши цей погляд, подумав, що француз не такий уже й апатичний, яким хоче видатись.

— Дуже цікаво, — Карл тицьнув пальцем у газету, — на чолі повстання став колишній міністр освіти й мистецтв в уряді Лумумби П’єр Мулеле. Якщо вже такі люди беруться до зброї…

— А якщо я вам скажу, що повстанці контролюють площу, яка перевищує половину Бельгії?.. — мовив Леребур. — Ви ще не звикли ні до місцевої ситуації, ні до конголезьких просторів. Тут поет завтра може стати генералом, і, скажу вам відверто, у них є підстави братися до зброї. Втім, побачите самі. Я тут уже три роки й, можливо, дивлюсь на тутешні події упереджено.

— Три роки! — зрадів Гюнтер. — Певно, знаєте тут все вздовж і впоперек? Об’їздили все Конго?

— Це не так просто, — поблажливо всміхнувся Леребур. — На території Конго можна розмістити чотири Франції та ще кілька ваших Швейцарій.

— Невже? — не повірив Гюнтер. — А я вважав…

— Звична помилка європейця, — не дав докінчити Жорж. — Знаєте, скільки звідси, ну, приміром, до Елізабетвіля?

— Кілометрів п’ятсот — шістсот? — висловив припущення Гюнтер.

— Втроє більше.

— Є де воювати! — засміявся Карл. — І за що…

— Звичайно, — ствердив Леребур. — Не марно кляті янкі внадилися сюди. Не люблю їх. Де тільки пахне смаленим, неодмінно сунуть свого поганого носа.

— Уран? — догадався Карл.

— Якщо б тільки уран! А кольбат — перше місце в світі, промислові алмази — теж перше. Я вже не кажу про мідь, такої багатої руди нема ніде.

— Ясно, — зауважив Гюнтер, — тому тут і неспокійно. До речі, ви повинні знати всіх місцевих знаменитостей, чи не зустрічалося вам прізвище Пфердменгес?

— Полковник Людвіг Пфердменгес? — перепитав Леребур. — Ця фігура досить одіозна. Та звідки ви знаєте про нього? І для чого він вам?

— Пфердменгес — колишній штандартенфюрер СС, — пояснив Карл, — а наша газета досліджує біографію деяких есесівців…

— А-а… — непевно промимрив Леребур. — Тут до біса всілякої погані, злітаються, мов метелики на вогонь. — Раптом спалахнув, аж закрутився на стільці. — А це ви здорово придумали: інтерв’ю з колишнім штандартенфюрером, нині полковником найманців! Гарні паралелі. Знахідка для лівої преси. Моя газета, правда… Але ж, якщо трохи повернути…

— Як нам побачити цього Пфердменгеса? — запитав Карл.

Леребур вибалушився на нього як на заморське диво. А потім зареготав весело.

— Ви питаєте так, наче полковник Пфердменгес живе в Леопольдвілі і вся складність полягає лише в тому, як бути представленим йому. Але ж навіть я не знаю, де він, а я, здається, знаю в Конго все. До того ж, якщо отак от просто почати дізнаватись про місцеперебування полковника, можна одержати кулю в живіт…

— Ви не одержите, — мовив Гюнтер упевнено.

— Ну, від цього ніхто не застрахований, — заперечив Жорж, та видно було, що зробив це лише для проформи, бо мовив хвалькувато: — От що, колеги, я приєднуюся до вас і скажу прямо: вам пощастило, що натрапили на мене, бо місцеві газетярі лише заплутали б вас. Вони взагалі недовірливо ставляться до європейців, а що стосується карателів чи найманців — усі роти одразу закриваються. Та я ще не впевнений, що ми доведемо справу до кінця. Ви чули про Моїса Чомбе? — запитав раптом.

Гюнтер кивнув.

— Пройда, сучий син, старий лис! — Леребур закрутив головою. — Це ж він у шістдесятому році підняв повстання