Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Ото ж бо й воно.

— А ти мовчиш і нічого не розповідаєш мені?

— Я не впевнена, що це буде коректно стосовно Кирила.

— Ти все одно вже назвала його ім’я. Я від нього тепер не відчеплюся. Міліцію нацькую.

— Він не зізнається. Він ненормальний. Він здатен на що завгодно…

Ще один всемогутній ненормальний на мою голову!

— Що він зробив?!

— Не знаю. Можливо, нічого. Але я думаю, що це таки він. Він же попереджав. Розумієте?

Я не розуміла, але зобов’язана була зрозуміти. Протягом наступної години я по краплі вичавлювала з Ксенії інформацію. Дівчина то починала говорити, то збивалася, плутаючи власні домисли з конкретними фактами і неймовірно все містифікуючи. З усього виходило, що цей Кирило жахливо залякав нашу Ксенію. Навантажив її схильну до зривів нервову систему найжорстокішим комплексом провини. „Це я в усьому винна. Мені й розбиратися. Не хочу нікого вплутувати“, — разів зо п’ять повторювала мені Ксенія, пориваючись встати й піти. Із усіх цих довгих, переплутаних та важких фраз, витягнутих із неї шляхом відвертого шантажу, погроз і задобрювання, мені вдалося нарешті вибудувати в голові більш-менш зрозумілу картину. Вийшла вона дуже абстрактною, невиразною і хисткою. Але на певні недобрі передчуття все-таки наводила.

Коли Ксенія залишила столицю, вона твердо вирішила не ганятися більше за синицями в небі. „Вступлю до звичайного інституту в спокійному місті. Впокорюся з буднями общаги, знайду хай і невеличкий, але стабільний приробіток. Може, навіть знайду собі нормального хлопця. Сіренького, банального, але надійного. Стану як усі. Годі цих спустошливих спроб підкорити світ. Вони виснажують і вбивають будь-яке бажання жити“, — думала тоді дівчина. Та ба! З першого погляду статечне життя нашого міста виявилося для Ксенії ще вибухонебезпечнішим і більш сповненим провокаційних можливостей. Народженим для пригод спокій, як відомо, тільки сниться. Вперше до театру Зінаїди Максимівни Ксенію затягла приятелька.

„Я так хочу стати зіркою! — гордовито несучи себе інститутським коридором, одногрупниця томливо розтягувала слова. — Але мама не дозволила вступити на акторське відділення. Не хоче, щоб її дочці довелося спати з режисерами. Мама сплатила за вступ до політехнічного. Можна подумати, спати з головними інженерами приємніше“.

Наслідуючи поведінку тієї одногрупниці, Ксенія так комічно поправляла уявні окуляри, гидливо морщила носика та примхливо розтягувала слова, що я не втрималася від сміху. Обстановка на кухні трішки розрядилася, і з цього місця розповідь Ксенії стала більш невимушеною.

„Втім, точні науки мені завжди подобалися, — і далі цитувала вона монолог одногрупниці, — навіть математика, — оповідачка не так давно здала на відмінно залікове завдання, тому на останніх словах на мить завмирала, відчайдушно напружуючи мозок, аби згадати бодай щось. — Особливо ось це: „Корінь із шістнадцяти дорівнює чотирьом!“. Хіба ж не красивий вираз? — Остання фраза одногрупниці, вимовлена з належною пристрасністю в голосі, цілком тягла на гумореску, тому Ксенія не сумнівалася в можливості сценічного успіху приятельки. — Загалом, люба Ксю, маю до тебе прохання“, — нарешті оповідачка перейшла до суті справи. — Одна аматорська театральна трупа проводить набір. Конкурс там і таке інше. Йти самій мені якось незручно. Скажуть ще, мовляв, що це за дурепа прийшла. Ходімо зі мною. Поприколюємося…»

Ксенія не змогла відмовити, тож прийняла рішення теж взяти участь у конкурсі. Хоча дорогою до студії переконувала себе, що йде в театр тільки задля моральної підтримки дурненької подруги. На жаль, коли занурилася в сценічну атмосферу, вже не змогла зупинитися. І ось Ксенію Шумилову зарахували в трупу. Тим часом Ксюшиній одногрупниці запропонували спробувати власні сили наступного року. Мамині гроші успішно допомагали вирішувати проблеми з заліковими завданнями, та ось Зінаїду Максимівну чомусь нітрохи не зацікавили.

Заняття в театрі принесли безліч нових переживань. Для отримання ролей виявилося недостатнім просто бути зарахованою в трупу. Доводилося займатись і займатись… Мовою, пластикою, сценічною культурою… Ксенія і сама відчувала, що дуже відстає від тих, хто пропрацював із Зінаїдою вже хоча б рік. Нічого дивного не було в тому, що спочатку Ксенію не задіювали в спектаклях. Тільки запрошували на навчальні курси. Але Ксюша засмучувалася. Ображалась, мов дитина. Плакала нишком, мріючи про Справжню Роль. Звісно, Кирило не міг цього не помітити.

— То хто такий цей Кирило? — я не втрималась, щоб не перебити. — Чому його ім’я ти вимовляєш із такою значущістю? Просто один із акторів трупи, звичайний хлопець…

— Він не звичайний!

Після такої заяви я вирішила розставити всі крапки над «і», тож запитала навпростець:

— Ти його любиш?

— Я його ненавиджу!

— За що?

— Просто, — лаконічно відповідала Ксенія, знову вся напружуючись і блискаючи очима, — він псих. Натуральний псих. А може, не він, а я… Так. Швидше за все, я. Сама винна в зникненні дівчисьок. Сама й повинна допомогти їм. Без вас…

Це була вже знайома ідея-фікс, яка знову робила Ксенію відлюдьком, і я поквапилася змінити тему. З величезною натугою все-таки вдалося вмовити Ксюшу продовжити розповідь.

На час приходу Ксенії в театр Кирило займався там уже два роки. Безумовно талановитий і енергійний хлопець, він уже давно грав тільки в основному складі й тільки значні ролі. Він не пропускав жодної репетиції. Займався адміністративними та господарськими справами. Поступово став «правою рукою» режисерки й другою після неї людиною в театрі. Саме Кир запропонував свого часу Зінаїді Максимівні прийняти в репертуар трупи, крім консервативних драматичних постановок, експериментальні проекти. Саме завдяки цим проектам театр і донині збирав повний зал глядачів і був добре відомий у місті. Успіхами трупи Кир пишався, як особистими заслугами, вічно підкреслював свою до них причетність і власну перевагу над іншими акторами. Багатьом це було неприємно, його не любили, але не поважати не могли. Надто вже багато ця людина робила для трупи. Тим часом робив він це аж ніяк не з любові до колективу. Марнославство — оце й були внутрішні межі, які не дозволяли Кирилові розслабитися. Якщо вже він грав у аматорському театрі, — трупа мусила стати найкращою в місті. Природно, він, Кирило, повинен був при цьому стати найкращим у колективі. Загалом, позитивна риса.