Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

«Пригадую, Шурик уже намагався так вчинити», — обурювався Здоровий Глузд, коли я гнала «Форда» до центрального ресторану.

«Він ніколи не був одружений з Вадиком і не міг розраховувати на його цілковиту прихильність, — відбивалась я. — Крім того, Шурик не підстрахував себе так, як я. У разі мого зникнення, Настуся зателефонує Георгію та Вікторії. Ті вже зрозуміють, що йдеться про віртуальну поштову скриньку та почитають звіт. Тоді мій порятунок виявиться справою кількох годин. І потім, якщо я негайно не з'ясую, що відбувається, то просто збожеволію. Єдиний доступний спосіб щось швидко зрозуміти — запитати в тих, хто знає. А хто більш за Вадима компетентний у всьому цьому?»

Як не дивно, я раптом заспокоїлась. Удача прихильна до найманців Добрих Намірів. Я нікому не збиралася шкодити. Я їхала з'ясовувати правду й шукати справедливості. Вадим повинен був мене зрозуміти.

На жаль, аби зрозуміти, Робін, як мінімум, мусив мене вислухати. Для цього нам із ним хоча б на мить належало залишитися наодинці. В умовах, що склалися, це було нереально. Винуватець торжества, власник фірми, яка святкувала п’ятиріччя, виявився колишнім одногрупником Вадима. Цей чоловік вразив би своїми габаритами будь-чию уяву. Проте він, ніби водограй, розбризкував навсібіч привітність та дотепи. З дивовижною для такої комплекції легкістю переміщувався від однієї купки гостей до іншої, ні на мить не випускаючи нас із Робіним із своїх гостинних обіймів.

— Як усе-таки здорово, що ти прийшов, — господар уже тяг Вадика до котрогось із нових гостей, — і вам, панянко, я також невимовно радий, — згадував він про мене, шанобливо підтримуючи за лікоть, причому, його долоня ніби ковтала всю мою руку. — Я, знаєте, останній із могікан. Уся наша група давно вже за кордоном. Страждаю через відсутність однодумців. Нинішні психологи, вони, знаєте, трохи інакше дивляться на світ. Нас навчали медицини, а містики ми вже самі нагонили. А зараз дітей різних окультних штук офіційно навчають. Цс дуже кепсько. Такі речі кожен мусить розкопувати самотужки та вивчати досконало, а не з-під батога для заліку. Ох, перепрошую, трохи захопився. Знаєте, так стомився від відсутності «наших»… І тут, на тобі, Вадим власною персоною! Та ще й у супроводі такої чарівної дами.

Господар потискав руки новоприбулим, ляскав їх по плечах, вручав келихи з прохолодними напоями, підкликаючи дзвінким клацанням пальців одного з офіціантів, які хаотично снували залою, і відразу демонстрував якісь буклети з фотографіями продукції фірми. При цьому він ні на мить не переставав теревенити, сміятися та втаємничувати нас із Робіним у хитре плетиво свого життя.

— Це Вадим, мій колишній одногрупник і добрий друг. Видатний психолог і, до того ж, досі при своєму розумі. Серед людей цієї професії це, знаєте, рідкість, — рекомендував Робіна господар, — а це Катерина, вона прийшла з Вадимом, так що, Пашенько, припиніть стріляти в неї очицями. Вона тут із моїм другом, любий!

«Любий», він же Ожигов Павло Олександрович, зовсім не претендував на мою симпатію. Він просто був спантеличений, тому безглуздо переводив погляд з Вадимового обличчя на моє. Що це його так здивувало?

— Здрастуйте, Павле Олександровичу, — привітно закивала я, — як ся маєте?

— Т-ти?! Т-ти тут? Але як?! — невиразно пробурмотів Ожигов, і очі його миттєво перетворились на майже бездоганні кружальця.

Я сторопіла. А чому це, власне, я не могла тут бути? Може, журналістів, на його думку, не можна допускати до подібних вечірок?

— Дуже просто, — посміхнувся Робін і якось особливо, майже урочисто простяг Ожигову руку, — прийшов, почергово переставляючи ноги. Дуже радий бачити тебе, Павле.

— Ба! То ви тут усі й без мене вже знайомі! Гаразд, згодом поступлюся вам товариством Робіна, Павле Олександровичу, ще поспілкуєтеся досхочу. Обов'язки господаря вечірки незабаром відірвуть мене від мого дорогого друга. Зараз же, Вадько, ходімо, я познайомлю тебе зі своєю дружиною. Катерино, не відставайте… Пане Ожигов, даруйте, ми вас поки що залишимо.

Вадька з Ожиговим обмінялися легкими кивками. Чомусь я відразу зрозуміла: щойно правила пристойності дозволять Робіну викреслити себе з ескорту господаря, він негайно повернеться до Павла Олександровича.

— Я на секунду відлучуся, — шепнула я Вадимові та поквапливо повернулася до Ожигова. Його реакція на нашу появу насторожувала.

Ожигов, як завжди, мав украй комічний вигляд. Павло Олександрович замислено крутив у пальцях-сосисках взятий з фуршетного столу хот-дог, ніби намагаючись визначити, котру з сосисок треба їсти.

— Не заважатиму? — чемно поспитала я.

Ожигов здригнувся.

— Замислився, — пояснив він, хоча я поки що нічого не запитувала. — А ви як? На роботі, чи справді розраховуєте на Вадима? Тобто, ви й справді його приятелька?

Видно, Павло Олександрович уже начепив на мене ярлика химерної журналістки, ладної будь-якими шляхами зібрати цікавий матеріал.

«От же ж, навіть на закриту вечірку проникла, використовуючи Робіна, ніби транспорт. Метка!» — читала я в хитрувато примружених очах Ожигова.

— Дружина, — холодно відповіла я, — щоправда, колишня, тому ні в чому на нього не розраховую. А що?

Ожигов проковтнув половину хот-дога, не прожовуючи.

— Не одне, то інше, — незрозуміло пробурмотів він. — А яким вітром його знову на Батьківщну занесло? Ви вже б повинні це знати…

— Повинна, — тяжко зітхнула я, і Ожигов зрозумів, що не все в моєму житті складається так, як повинно б. — А чому ви запитуєте?

— Та так, — відмахнувся Павло Олександрович, і я відчула, що нічого путящого від нього домогтись не вдасться.