Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

— Може, пройде трохи часу, і ви обоє почуватиметеся інакше? Можливо, вам просто потрібна маленька перерва? — кажу я й почуваюся, мов дитина, батьки якої розлучаються.

Вона криво посміхається, далека, бо знає, що це нереально.

— Так не буде. Принаймні я точно так не зроблю, — вона погойдує вино в келиху перед тим, як випити його. — Знаєш, чому я знаю?

Хитаю головою:

— Ні.

— Бо якась частина мене відчуває полегшення. — Щось не дуже схоже. Вигляд у неї такий, ніби вона втратила все, що мала. Ніколи її такою не бачила. — Не зрозумій мене неправильно. Я відчуваю, ніби хтось буквально вирізав мені серце. Я просто не уявляю, як життя влаштоване без Джека, але є ота часточка мене, — вона переривається та дивиться на руки, — ота часточка, що відчуває полегшення. Полегшення. Бо кохати Джека завжди було до певної міри страшенно важкою роботою.

Я не знаю, що відповісти, просто слухаю, як вона говорить.

— О, він милий і, Боже, вродливий, але коли я зараз дивлюся на всі наші стосунки, у них завжди був мільйон маленьких компромісів, з його чи з мого боку, тобто наші відмінності не були такими величезними, щоб змусити нас розійтися. Але це постійно було зусиллям, і я не знаю, чи кохання повинно відчуватися отак. Розумієш? Я не про те, що не треба робити зусилля заради одне одного… Я маю на увазі: робити зусилля, щоб бути кимось трішки відмінним від того, ким ти насправді є. Я дивлюся на тебе з Оскаром, на те, які ви разом. І воно видається таким природним для вас обох, ніби ви зовсім не робите зусиль, — ви просто пасуєте одне одному.

У цю мить я усвідомлюю, що немає вороття до Джека й Сари. Я ніколи не розуміла: вони робили так, що їхнє кохання було таким легким на вигляд. І я геть спустошена. І через них, більшою мірою, і через себе теж. Таке відчуття, ніби частина мого життя відірвалася та пливе десь у космосі.

— Що я можу зробити? — питаю.

Її очі повні сліз:

— Я не знаю.

Чекаю, поки вона виплачеться на моєму плечі, гладжу її волосся.

— Ти м-можеш з-зробити одну річ.

— Так, будь-що, — я відчайдушно готова зробити все, на що лише здатна. Ненавиджу це відчуття безсилля.

— Ти залишишся йому другом, Лу? Будь ласка? Я так боюся, що він знову закриється від усіх.

— Звісно, — кажу я. — Ти — моя найкраща подруга, але він теж мені не байдужий. Я за ним догляну. Якщо ти саме цього хочеш.

Я обіймаю її, а вона схиляє голову мені на плече. Чую, як вона дихає все повільніше, як засинає. Заплющую очі та пригадую перший день, як ми із Сарою тільки зустрілися. І перший день, коли я побачила Джека, і яким переплутаним та складним стало наше життя протягом цих років. Ми — трикутник, але наші сторони постійно змінюють довжину. Ніщо нічому не дорівнює. Можливо, настає час навчитися триматися самотужки, а не хилитися на когось іншого.

20 квітня

Лорі

— Тут ти маєш бути на моєму боці, — я стискаю Сарину руку перед дверима розкішного весільного салону. — Мама зовсім з’їхала з глузду на пишних сукнях, а я хочу щось просте. Церква маленька. Не дозволяй їй запакувати мене в таке, що не поміститься в проході.

Сара сміється:

— Я дуже упереджено ставлюся до всіх цих величезних блискучих цифр. Гадаю, ти могла б із цим упоратися.

— Сар, я серйозно. Ще трохи — і вона зателефонує тій жіночці з «Циганського весілля» та запитає, чи не зможе та обслужити мене у стислі строки. Заради Бога, не підкинь їй цю ідею.

Ми зі сміхом заходимо до бутика, і я помічаю маму. Вона вже поринула в розмову з продавчинею — гламурною дамою за п’ятдесят із шевським сантиметром, що висить на її засмаглій шиї.

— Ось і вона, — мама радісно мені всміхається, ми підходимо, і я бачу, як очі продавчині спалахують, коли вона помічає Сару, і трохи пригасають, бо вона зрозуміла, що наречена — я. Присягаюся, вона вже мільйон суконь пошила для таких високих і пишних моделей, як Сара, а от моя трохи нижча та невиразна статура потребуватиме вишуканішого вбрання, щоб показати її якнайкраще. Окуляри продавчині погойдуються на верхівці її пишної каштанової зачіски, тож вона дістає та начіплює їх, щоб роздивитися мене, поки я вішаю пальто на плічка, які мені простягнула.

— Тож це ви — моя наречена! — Вона так каже, ніби сама зі мною одружується. Уся вистава сповнена надмірної уваги. — Я — Ґвенда, або, як мене тут усі знають, фея-хрещена!

Усмішка в мене напружена. Якщо є хоча б щось, що я зрозуміла про весілля, то це одне: майже всі причетні до цієї індустрії навчилися досконало створювати фальшиву ауру постійного радісного збудження, немовби нічого так не задовольняє їх, як виконання будь-якої вашої весільної мрії. Зрозуміло. Що більше емоцій, то більше грошей витрачається. Очевидний факт: кожна дрібничка, яка має бодай якийсь стосунок до весілля, коштує втричі дорожче, ніж у звичайній ситуації. Бажаєте два лаврових деревця біля парадних дверей? Звісно. Ці красунчики — п’ятдесят фунтів за пару. Чекайте-но, ви їх замовляєте на весільний прийом? А, у цьому разі я обв’яжу вазони стрічечками — з вас подвійна ціна! Я їх уже розкусила. Тепер намагаюся не зізнаватися в тому, що я наречена, аж до останнього моменту, коли вже вкрай необхідно. Звісно, річ не про те, що Оскар зацікавлений у зменшенні витрат. Він зі своєю матір’ю захопилися весільною манією на повну. Мені доводиться докладати всіх своїх сил, щоб хоч якось їх стримати. Насправді мені б хотілося (якби вони мене послухали) скромного весілля. Повірте, на відміну від більшості тих, хто так каже, я саме це маю на увазі. Я хочу чогось особливого, інтимного, лише дня нас і наших найдорожчих. Єдині люди, кого я дійсно прагну бачити з мого боку, — моя найближча родина, Джек і Сара та кілька шкільних друзів, з якими я підтримую зв’язок. Щодо моїх колег, то