Злий - Леопольд Тірманд

почали вилазити на височезний насип із старої цегли, скріпленої глиною. Звідси чотири залізні балки, які утворювали щось на зразок моста, вели просто на другий поверх зруйнованого пожежею флігеля. Бурас і Куба пройшли по балках і несподівано опинилися у широкій чорній штольні з обсмаленої цегли із стрімкими, на вигляд неприступними стінами. Це було все, що залишилося від шестиповерхового будинку, який колись стояв на цьому місці. Вздовж стін тягнувся широкий дощаний поміст. Посуваючись по ньому в півмороці, Бурас і Куба кінець кінцем натрапили на пробитий в стіні отвір, який виходив просто на фантастичну східцеву клітку, що починалася з другого поверху. Тут уцілілді навіть поручні, але під приступкою, на яку юнак поставив ногу, зяяла чорна прірва. Це було найнебезпечніше місце переправи, і юнак, окинувши його оком знавця, мимоволі затремтів. Вони піднялися ще на два поверхи вгору. Нарешті Бурас штовхнув старі розбиті двері. В темному смердючому коридорчику чути було голоси й поблискував блідий вогник гасової лампочки. Бурас зник за поворотом коридора, потім повернувся і мовчки відчинив вихідні двері; слідом за ним з'явилася якась величезна, неймовірно плечиста тінь з піднятим коміром плаща. Тінь кинула в напрямі світла: —Пам'ятай, Морице, щоб ти не спізнився! — і вийшла слідом за Бурасом.

З-за повороту коридорчика обізвався голос Мехцінського:

— Пєгус? Куба? Іди сюди.

Якуб Вірус упевненим кроком пройшов коридорчик і опинився в маленькій кімнатці з обдертими стінами: крім скалля на підлозі та кількох дерев'яних старих ящиків, тут не було нічого. На одному ящику стояла гасова лампочка, на другому сидів Мориц Мехцінський і курив цигарку, дивлячись на Кубуся із штучною веселістю, що приховувала хвилювання й тривогу.

— Ну, що, потрапив? — спитав він удавано байдужим голосом. — Я думав — ти злякаєшся.

— Ну, знаєш, — невимушено відповів Кубусь. — За кого ти мене вважаєш?

— Мені здавалося, що ти вже забув, як ходять у руїнах, — глумливо зауважив Мориц.

— Ні. Але я не сподівався, що тут, у центрі, ще є такі смітники.

— Вже ненадовго, — зітхнув Мориц.

Він підвівся й вийшов у коридорчик, тягнучи Кубу за собою. Зробив кілька кроків і зупинив Кубу: трохи далі розкривалося двоповерхове провалля. Навколо нього видко було вогні будинків та вуличних ліхтарів, зовсім поруч миготливі лампочки кінотеатру «Атлантик», далі праворуч — величезний, ясний масив висотного будинку; Єрусалимські Алеї тяглися світляною смугою на захід; вдалині, на півдні, ясніли заграви району МДМ. Мориц показав на місце, де колись були руїни, на розі Алей і Маршалковської. Тепер там стояли нерухомі самоскиди, бульдозери, копачі — біля готелю «Полонія» стелилася широка площа, приготована для майбутніх будівель.

— Той ріг вже обробили, — неприязно мовив Мориц. — Пам'ятаєш, — додав він сентиментально, — ту забігайлівку в сінях?

— Пам'ятаю, — відповів Куба, — ще там був дуже пристойний хазяїн. Такий товстий, з заячою губою. Продавав горілку дітям від восьми років до восьмидесяти.

Невідомо було, чи він жартує, чи шкодує справді.

— Тепер черга за нами, — зітхнув Мориц. — Тут будуватимуть східні будівлі цієї площі. Кажу тобі: ось така колонада… — зробив він рукою широкий жест, щоб показати Кубусеві, яка велика буде колонада.

— Звідки ти знаєш? — зацікавився Кубусь.

— Я був на виставці, на Театральній площі. Показували, як тут усе буде виглядати. Ганці подобалося… — він раптом замовк, начебто шкодуючи, що вимовив це ім'я.

— А тобі? — тихо спитав Кубусь.

— Мені? Мені теж. Але цього всього шкода… — показав він рукою на чорні рештки руїн унизу, — шкода цього життя. Так, так, — додав Мориц. — Такого життя, як тут, у цих руїнах, вже не буде.

— Даремно я сюди прийшов, — зауважив Кубусь, — якщо ти так чіпляєшся за це життя.

— У тебе є щось для мене? — спитав Мориц коротко.

— Є.

— Що?

— Посада.

— Яка?

— Хвилинку. Послуга за послугу. Є для тебе робота, як золото. Можеш почати хоч би й завтра. Зарплатня пристойна, обов'язки — транспорт у великому торговельному закладі. Знаєш, робота з шоферами, трохи виробнича, трохи адміністративна. Якраз для тебе, Морице. Я говорив з начальником; надзвичайно розумна людина. Я сказав йому все, не криючись, і уяви собі — він хоче дати тобі шанс.

Мориц, запалив цигарку. Рука його тремтіла. Він раптом побачив перед собою найбільш карколомний з життєвих віражів, за яким могла стелитися чудова асфальтована дорога спокійного існування. «Повістка в суд… — подумав він, — треба піти, може, все ще владнається. Не знаю навіть, за що мене тягнуть… А може, якась дрібничка? Скільки їх було, цих протоколів…»

— Це щось нове, — обізвався він за хвилину, злегка захриплим голосом. — Яка послуга тобі потрібна, Кубо?

Кубусь пішов у кімнатку з ящиками та гасовою лампочкою. Вийняв цигарку з пальців Морица й прикурив. Сів на ящик, зручно спершись спиною об стінку, і глибоко затягнувся.

— Важка справа, — серйозно відповів він. — Я хочу, щоб ти зробив мені одну важку справу, Морице.

— Кажи, — обізвався Мориц, підозріливо дивлячись на нього.

— Бачиш… Як би це тобі сказати… Це не легко…

— Знаю вже, — гостро кинув Мориц. — Нічого з цього не вийде.

— Ні! — Куба енергійно вдарив себе в груди. — Ні, Морице, хіба ти не знаєш мене? Я не цього хочу від тебе, ти ж мусиш і сам знати. Стільки років, стільки років… я й сам… подумай…

— Поки що, — відповів Мориц твердо, — ти — по той бік. Може, завтра я теж там буду, але сьогодні ще ні. Сьогодні ти по той бік, а я ні. Пам'ятай!

Він сперся плечем об мур, в позі ного була нерішучість. Кубусь всміхнувся глузливо, але нещиро. Щирий усміх був не легкою справою в цих умовах.

— Навіщо ця мова, Морице, навіщо ці жести? Ти ж знаєш добре, що я не буду лягавим і ніколи не вимагатиму, щоб ти теж став лягавим і когось продав. Я вважаю, що ви — негідники і радітиму, як вас усіх заметуть, але сам до цього рук прикладати не буду. Ти маєш до