Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Я скучила за чаєм, — Ксенія, здавалося, остаточно відтанула. — Це ви правильно помітили. Але Кілер обіцяв притягти мені завтра електрочайника. Якби не цей бісів переїзд! Тепер просто не придумаю, куди подітися… Може, навіть і добре, що ви тут почали репетувати моє ім’я. Може, цим мені вказують шлях. Подають знак, щоб довірилася вам… Не можна ж усе без кінця тримати в собі. Адже так?

Просто дивно, з якою легкістю ця дівчина переходила в своїх висловлюваннях від піднесених: „Господь покарає“ і „Подають знак“ до суєтного блюзнірського чортихання.

До самого будинку ми більше й слова не зронили. Виходячи з рятівного півмороку безлюдного завулка, Ксенія помітно засмикалася. Я йшла на півкроку попереду й змушена була постійно озиратися. Ксенія побачила якогось запізнілого пішохода й рвучко сповільнила крок та вчепилася очиськами в його обличчя. Немовби чекала на чиюсь появу, шукала знайомих рис, і лише не знаходячи їх, знову погоджувалася йти далі. Знервованість дівчини передалася й мені. Тепер я теж здригалася від найменшого шереху та почувалася препогано. Нарешті я міцно стисла Ксюшину руку й набрала такого темпу, що дівчина вже просто не могла собі дозволити сахатися від перехожих. Так ми дісталися додому.

— Розповідай, — без передмов почала я, ретельно замикаючи вхідні двері.

Ми пройшли в кухню й поставили чайника. Я озброїлася записником і ручкою. Ксенія, здається, не заперечувала проти записування її слів. Щоправда, й говорити не поспішала. Напружено дивилася перед собою і мовчала.

— Слухай-но, припини обійматися з цією сумкою, — не витримала я. — Розслабся, заспокойся. Ти прийшла, щоб усе розповісти…

— З чого починати? Що ви вже знаєте?

— Нічого.

— Не можу ж я починати з усього відразу.

З перших же фраз я зрозуміла, що розмова не клеїтиметься. Потайливій особі дуже складно буває витягти з іншої такої будь-які відомості. Адже для цього варто відкритися самій. Я ж відкриватися не збиралась. Із обережності. Про всяк випадок. Потупцялася ще на кількох фразах і вирішила здати деякі позиції.

— Я знаю, наприклад, що записки з погрозами підкидала ти, — я намагалася й справляти враження людини відвертої, й водночас давити на співрозмовницю. — Міліцію поки що про це не сповістила. Що ти на це скажеш?

— Дякую, — лаконічно відповіла дівчина, поступово доводячи мене до тихого шаленства.

— Ксюшо, ти прийшла, щоб розповісти про деякі важливі речі. Я слухаю. Навіщо ти підкидала нам із Зінаїдою записки?

— Щоб попередити: лихо близько, — Ксенія трималася обома руками за скроні й була зараз дуже схожа на свого батька. — Ну і… щоб вигородити Кирила, звісно.

У голові відразу сплив образ товстогубого згорбленого хлопця з хижим поглядом і копицею довгих чорних кучерів. Цього Кирила я бачила в театрі на репетиції. Чим він, цікаво, не догодив Ксенії?

— Тоді мені ще здавалося, що його варто вигороджувати, — раптове сум’яття на обличчі дівчини змінила впертість. — І зараз здається… Я передумала, — Ксенія рвучко встала. — Мені не потрібна ваша допомога, детективе. Я сама в усьому винна й сама спробую витягти дівчисьок.

— Витягти звідки? — я майже силоміць всадовила Ксенію назад за стіл. В неї поки що не вистачало нахабства, щоб чинити фізичний опір дорослій жінці. — Чому Кирила потрібно вигороджувати?

— Не запитуйте, благаю… Я все одно нічого не зумію пояснити. Я сама мало що розумію. Знаю тільки, що потрібно припинити це божевілля.

Ця дівчинка когось обвинувачувала й захищала одночасно, власноруч чинила йому неприємності й намагалася потім рятувати, підкидала записки з погрозами, ховалася на горищі, додаючи батькові сивини, довірялася приватному детективові й відразу ж силкувалася втекти від нього… Сумнівів не лишалося — Ксенія була не в собі.

— Заспокойся, заспокойся, — защебетала я, обмірковуючи, як би непомітно для гості викликати сюди Шумилова. Зрештою, моїм завданням було — знайти його дочку. А лікує її нехай уже він сам. Я не психіатр. — Ти схоже, дуже перехвилювалася останнім часом.

— Ще б пак.

— Яких дівчисьок ти збираєшся витягати й звідки? Та сядь же ти, врешті-решт! Я не буду нічого в тебе випитувати. Тільки повідомлю кілька фактів. Для заспокоєння. Ні Аллі, ні Ларисі нічого не загрожує. З Ларисою я сьогодні розмовляла по телефону, вона чудово почувається на курорті. В Ялті. Алла, швидше за все, помчала заліковувати душевні рани до яких-небудь екзотичних родичів. За нею таке й раніше спостерігалося. Хобі в неї — раптово їхати кудись. Тому батьки в розшук і не подали.

— Лариска в Ялті?! — очі в Ксенії помітно покруглішали. — Ні… Не вірю. Це якась помилка. До чого йому відправляти їх на курорти…

— Кому — йому?! — схоже, до приїзду Шумилова психіатр знадобиться мінімум двом особам.

Ксенія злякалася мого зойку і вся якось ніби стислася. Я засоромилась.

— Пробач, не хотіла тебе налякати, — я взяла дівчинку за руку. Її напружена кисть здавалася пластмасовою, ніби я торкалася до манекена, а не до живої людини. — Ксюшо, давай я все тобі поясню. А ти потім розповіси, що сама навигадувала, гаразд? Лариса посварилася зі своїм хлопцем і поїхала в Ялту з Артуром. Тим, що з „Булька“…

— З ким ви розмовляли по телефону? — швидко перепитала Ксенія. — 3 Ларискою? А ви її голос знаєте? Так я й думала. У цього Артура дружину теж звуть Ларою. Він поїхав у Ялту з дружиною. А ви на мою Лариску накинулися… Не могла вона так поїхати й нікого не попередити. Я ж бо вже знаю, повірте…

Кілька секунд я усвідомлювала почуте. Жорик помилився?! Струнка теорія про легковажних і жорстоких панянок, які зникають коли їм заманеться, і з тим, з ким на даний момент виходить, дала збій? Мене поступово охоплювала радість. Жорик помилився!

— Ти впевнена, що дружину Артура звуть Ларисою? — я миттю пригадала всі деталі розмови з цією жінкою. — Скажи, а хто такий Тузик? У Лариси був собака?

— До чого тут собака? — Ні. Не було. А що?

— То виходить, наша теорія про місцезнаходження акторок помилкова! Розумієш, що це значить? — я засоромилася