Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер
— «ДС-делікатес», — подаю їй тарілку із сандвічами та залажу під ковдру до неї. Оскар тактовно зник майже на весь вікенд, залишивши нас дивитися дурнуваті фільми, пити червоне вино для відновлення сил і балакати, якщо вона схоче. Вигляд у Сари, коли вона вчора вийшла з роботи, був ніби людина цілий тиждень майже нічого не їла. Примара моєї Сари.
— Давно в нас уже такого не було.
— Роки минули, — вона має рацію. Усі наші зустрічі в Лондоні, здається, перетворилися на поспішні обіди в дорогих ресторанах чи коктейль-барах. Мені дуже не вистачає наших затишних спільних вечорів удома. — Але ж я не забула, як їх робити.
Сара заглядає в один із сандвічів.
— Ти згадала про майонез, — каже слабким голосом. Я б хотіла, щоб вона нарешті з’їла хоч трішки. — Джекові, направду, вони ніколи не подобалися. Він не фанат блакитного сиру.
Киваю, не знаючи, що можна сказати, бо я добряче лиха на Джека О’Мару. Він не зміг пояснити мені як слід, що коїться із Сарою. Торочив щось про те, що вони усвідомили: надто добре — то не добре, що вони були один для одного дев’яноста дев’ятьма відсотками. Я, напевно, говорила різкіше, ніж слід було. Сказала, що намагатися знайти стовідсоткове твоє — нереальний небезпечний інфантильний експеримент, який, імовірніше, має завершитися тим, що все життя доведеться задовольнятися тимчасовими варіантами. Сара досі не розповіла мені, що саме сталося, але я намагаюся допомогти їй виговоритися.
— Нам більше дістанеться, — забираю тарілку, але тримаю перед нею, щоб вона могла дістати, потім беру собі та ставлю на канапу коло мене.
Погляд Сари говорить: «Не думай, що я не розумію, що ти тут робиш».
— Я не збираюся покинути їсти чи зачахнути, — каже вона, хоча й шматочка ще не відкусила, — тобі немає потреби за мене хвилюватися.
— Ти знаєш, що верзеш рідкісні дурниці, правда? — я жую та вказую їй кивком на сандвічі, щоб вона долучалася до справи. Сара кривиться, мов підліток, але йде на поступки та відкушує малесенький шматочок.
— Ось. Тепер щаслива?
Я зітхаю та переходжу від сандвічів до вина. У таких ситуаціях від алкоголю вже точно більше користі, ніж від сиру.
— Може, тобі слід поговорити з Джеком. Або СМС йому написати, урешті, — кажу так, бо вже годину поспіль він закидає мій телефон нескінченними запитаннями, щоб переконатися, що в неї все гаразд. — Я сказала йому, що ти зі мною. Він хвилюється за тебе.
— Я не знаю, що йому сказати, — вона відкидає голову на спинку канапи, підтикає ковдру під пахви, ніби сидить у ліжку. Враховуючи, що дивани в Оскара розкладні і що ми майже повністю розвалилися, воно, практично, так і є. — Понад три роки разом, а я гадки не маю, що сказати.
— Тобі не треба з ним говорити. Просто напиши йому. Дай знати, що ти в порядку.
Хоча я усвідомлюю, що всього ще не знаю; можливо, його взагалі втопити треба.
— Напишу, — відповідає, — трохи пізніше.
Вона зітхає, потім питає, яким він мені здався.
— Стурбованим, мабуть? — перепитую. — Він не дуже багато мені розповів, може, думав, що це твоя справа.
— Я не хочу, щоб ти опинилася між двох вогнів, Лу. Ти не повинна теж викреслювати його зі свого життя.
Не можу не помітити іронію в її словах: роками я була між двох вогнів, між Сарою та Джеком.
— А ти збираєшся викреслити його?
Вона смикає за ниточку, що вибилася з ковдри.
— Гадаю, я мушу. Принаймні на певний час. Я не вмію бути з ним інакше, ніж коли ми в парі, розумієш? Останні дванадцять місяців я на нього постійно гарчала — то за те, то за те, а тепер мені не треба. І я не знаю, що із собою робити.
— Дванадцять місяців — довгий строк, щоб бути нещасною, — кажу й сама дивуюся, що вона цілий рік була нещасливою, а я цього не розуміла. Тобто знала, що вони обоє зайняті, у стресі після аварії Джека, що той часом буває цілковитим засранцем, але хіба не всі пари проходять крізь таке? Паршива з мене подруга — занурилась у своє кохання й не помічає нічого довкола.
— Я подумки звинувачувала його за все, що було не так, Лу. За те, що ми дедалі менше бачимося, за те, як сильно розходимося, чи, може, за те, наскільки різними виявляються наші життя — і це забирає нас одне від одного. Та аварія, мабуть, мов будильник, допомогла нам прокинутися, але стало ще гірше. А потім я звинувачувала його за те, що він потопав, не борсався, не намагався вибратися, — вона геть пригнічена. — Так же легше, ніж себе звинувачувати, правда? Але ж мене теж поруч не було. Краще б я більше сил доклала, щоб достукатися до нього.
Я усвідомлюю, що сама вивалила всі звинувачення лише на плечі Джека тому, що він зателефонував. Він навіть не натякнув, що розрив був якоюсь мірою й вибором Сари. Тобто, я знаю, що тут немає лише чорного й білого — так ніколи не буває, — але він залишив мене з враженням, що телефонує мені, бо вона не дуже відповідає його містичним ста відсоткам. Мені стало одночасно легше й тривожніше, коли я зрозуміла, що це було не зовсім так.
— Я думаю, що звинувачення — це взагалі не те, що зараз потрібно, — відповідаю я, — просто побережи себе, переконайся в тому, що в тебе все гаразд.
— Мені вже його не вистачає.
Киваю та ковтаю клубок у горлі. Тому що мені теж не вистачає його. Дивно, бо я не так уже й багато бачилася з ним останнім часом, але він завжди був тут, на тлі. Сара та Джек. Джек і Сара. Це стало частиною мого словника: спочатку — силоміць, потім
