Необхідне зло - Абір Мукерджі

Попереду вигулькнув із серпанку храм.

Я звернув із дороги і, здійнявши хмару пилу, зупинився неподалік від муру. На фасаді храму виблискували вирізьблені рельєфи. Енні сприйняла ці зображення як належне, на інше я й не сподівався. Хоч вона англо-індійка, але коли справа доходить до таких речей, вона більше індійка, ніж англійка. Вона підійшла до дверей, торкнулася рукою чола, тоді грудей. Щось схоже робив і Не Здавайся в присутності божества.

— Що це?

— Що?

— Ваші жести,— пояснив я, повторивши рухи рукою.

— A-а, це. Так роблять індуси. Знак пошани божеству.

— Я не знав, що ви релігійна.

— Не релігійна, але зробити богам приємне ніколи не завадить, еге ж?

Ми піднялися мармуровими сходами на поріг храму. Міцні дерев’яні двері були зачинені. Я хотів було штовхнути їх, але Енні притримала мене рукою.

— Стривайте. Ми ж не можемо так просто увірватися.

— Чому? Це божий дім. Отже, усім гостям раді.

— Це вам не церква, Семе,— відрізала вона.— До деяких храмів навіть представників нижчої касти не пускають. Як гадаєте, що вони скажуть, побачивши англійця і напівкровку?

— Ну, із такою гостинністю до віри багатьох вони не навернуть,— зауважив я.

— Індуїсти не навертають до віри,— відповіла вона,— а якби й навертали, сумніваюся, що почали б із вас.

— Це ображає мене, міс Ґрант,— сказав я. Тут двері загриміли й почали повільно відчинятися.— Може, запитаємо священика?

Але першим у ароматі ладану вийшов не священик. Процесію очолювала жінка похилого віку в простому блакитному сарі з кількома золотими браслетами на зап’ястках. Коли вона ступила на світло, я упізнав її. Магарані Шубхадра, перша дружина магараджі. Та, що супроводжувала його до вечері вчора, а тоді залишила під опікуванням юної третьої магарані.

На кілька кроків позаду від неї йшов Даве, диван. Моя присутність стала для нього справжньою несподіванкою, і аж ніяк не приємною, судячи з його реакції. Він кинув на мене сердитий погляд і спробував загородити собою магарані.

— Це священна земля, капітане Віндгем. Ви не маєте права тут бути!

Я впіймав погляд магарані. Схоже, думки наші мали багато спільного. Може, її, як і мене, розважила така реакція міністра. Я вирішив скористатися нагодою.

— Прошу мене вибачити, прем’єр-міністре,— сказав я.— Міс Ґрант захоплюється релігійною архітектурою, і я запропонував поїхати сюди, щоб оглянути храм. Звісно, якщо ми ображаємо Її Високість, ми негайно ж підемо.

Я взяв Енні за руку і повернувся до виходу.

— Капітане Віндгем,— пролунав за спиною тихий голос,— зачекайте, будь ласка. Господь Джаґґернаут у своєму храмі не бачить різниці між кастами. І мені здається, так має бути не тільки тут. Будь ласка. Ви і ваша компаньйонка можете залишатися.

Вона щось сказала дивану своєю рідною мовою, і обличчя прем’єр-міністра спохмурніло. Утім, інструкціям він підкорився, кивнув і увійшов до храму.

Удача відзначає хоробрих, як кажуть, але в Індії немає такого уявлення, як удача. Ми кажемо, що нам пощастило, а індуси вважають, що над ними змилувалась Лакшмі. Схоже, мені вона явно посміхається. Я навіть і не думав розпитувати магарані Шубхадру, аж ось вона, не на жіночій половині та й без супроводу, принаймні зараз. Мені потрібен лише якийсь привід, щоб затримати її на кілька хвилин. На мій подив, ініціативу взяла на себе стара магарані.

— Люба міс Ґрант,— сказала жінка,— чому б вам не оглянути храм, а я подбаю про капітана?

Енні посміхнулася, промовила кілька нерозбірливих слів, поглянула на мене так, ніби в саму душу зазирнути хотіла, й увійшла всередину. Магарані трошки зачекала і повернулася до мене.

— Ходімо, капітане?

Я спустився за нею сходами, ми вийшли за ворота. Вона підняла очі до сірого неба.

— Мій чоловік каже, що ви розслідуєте вбивство Адгіра. Чи багато вже дізналися?

— Мало,— зізнавсь я.— Можу сказати вам, хто не є винним: жінка, яку заарештував майор Бхардвадж,— учителька, міс Бідіка.

Магарані замислилася на мить, але нічого не відповіла на це.

— Ви знайомі з міс Бідікою? — поцікавивсь я.

— Мала з нею справу кілька разів,— сказала вона.— Вчителька вона гарна, але... занадто язиката. Так і знала, що ті ідеї до добра її не доведуть. Скажіть мені, капітане, чому ви вважаєте, що сліди ведуть до Самбалпура?

Я поміркував, скільки можна їй розповісти.

— Принцу залишали листи в його спальні, попереджаючи, що його життя в небезпеці. Це означає, що принаймні одна людина при дворі знала про змову.

— І ви знайшли цю людину?

— Не маю змоги.

Ми замовкли, минаючи двох священиків. Коли відійшли так, щоб ті не почули, магарані продовжила:

— Маєте підозрюваних?

— Двійко,— відповів я,— але вибачте мені, якщо я зараз не назву вам їхні імена.

— Я розумію,— погодилася вона.— Хочу, щоб ви знали, капітане: двір Самбалпура — цікаве місце. Мені свого часу довелось учитись, як не потонути в його мінливих водах. Якщо вам це допоможе... Якщо хочете щось повідомити моєму чоловікові, не скориставшись при цьому звичайними каналами,— вона озирнулася,— можете передавати через мене.

Доступ до магараджі в обхід дивана і полковника Арори може статися в нагоді. Це не гірше, ніж звернутися безпосередньо до нього.

— Дякую,— вклонивсь я.

Позаду пролунав голос Енні. Вона розмовляла з диваном. Часу залишалося обмаль.

— Можна поставити вам кілька запитань, Ваша Високосте?

Вона помовчала.

— Чому б вам не провести мене до автомобіля? — сказала нарешті.— Самі бачите, швидко йти я не можу. А доки ми йдемо, можете запитати, що хочете.

На відстані зграйка мавп перебирала залишки храмових підношень. Вони з осторогою спостерігали за нами з муру.

Я вагався, із чого починати, та врешті-решт вирішив запитати навпростець.

— Як я зрозумів, Адгір мав коханку, англійку. Про це в Самбалпурі багато хто знав?

Магарані зітхнула.

— На жаль, так. Принаймні, у певних колах самбалпурського суспільства.

— І що про це казали?

Вона спохмурніла.

— А ви як вважаєте, капітане? Син і спадкоємець трону залицяється до білої жінки. Це просто жах. Дозволяти собі таке в Лондоні — це одне, але привезти її сюди, поселити в готелі «Бомон»... Провокація і продумана образа традицій.

— А яка ваша думка?

Вона знову помовчала.

— Та жінка просто авантюристка. І вона не перша. За останні роки до Самбалпура приїздило кілька англійок, сподіваючись завоювати прихильність мого чоловіка. Він знав, що тут цього не терпітимуть, тож швидко