Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
«Сьоме вересня 1974 року. Буду вести щоденник? Не знаю… Після лекцій, напруженої праці, метушні сідати щодня до столу й нотувати свої гадки, роздуми — це було б справжньою мукою. І трохи старомодно… Краще магнітофон — втілення наших сучасних емоцій. Я просто думатиму вголос, а він буде моїм слухачем і співрозмовником, який точно запам'ятає мої слова. Я кохаю тебе, Петронело! Я кохав тебе і кохатиму, поки світ сонця, Петронело!
Ось я зупинив плівку, перемотав і прослухав своє освідчення. Взагалі я більше довіряю словам сказаним, а не написаним. Навіщо я це роблю? Навіщо я все-таки веду цей щоденник, «крик душі»? Знаю тільки, що не стане терпцю вести його щодня, важко буде знаходити час за повсякденною метушнею та роботою в майстерні, аби «порозмовляти з касетофоном». Але десь на споді душі я відчуваю нестримне бажання через кілька років почути сьогоднішні думки й порівняти їх із тими, що будуть у мене тоді, відшукати в них послідовність чи непослідовність, помилки, свідчення власної наївності чи, навпаки, зрілості…
До випуску залишилося кілька місяців. Чотири студентські роки промайнули мов вітер. Ілюзії! Розчарування! Радощі! Прикрощі! Петронела!.. Що ж сталося зі мною за чотири роки? Я змужнів, подорослішав чи, може, постарів душею? Чи мав слушність мій батько, коли сказав: «У життя йдеш, як у дрімучий ліс, мусиш прорубувати собі дорогу сокирою»? Ні, він помилявся. Я вступив до інституту без ножа й сокири, лише завдяки своїм здібностям і хистові, а також силі волі. Талант без сили волі схожий на ракету, спрямовану до зірок, але без пального. Мій талант лише мій і нічий більше, він не шкодить моїм колегам. Мені не потрібна сокира — мені потрібна свіжа, оригінальна думка, яка знаходить свою конкретизацію і втілення лише на полотні.
Існує лише Мистецтво з великої літери. Петронела збагнула згодом цю правду і відчула себе ображеною тим, що їй відведено другорядну роль. Я завжди віч-на-віч зі своїм «володарем» — мистецтвом, але водночас я жадаю тепла, щирого кохання. Я егоїст, визнаю. Але для маляра егоїзм — мур, за яким він у безпеці. В моєму розумінні цей мур не означає відмежування, втечі від життя, він означає силу волі, завдяки якій я зможу зберігати вірність мольбертові навіть тоді, коли мене покине Петронела й опиниться поза моїм досягом. Я, ніби Одіссей, не хочу закам'яніти від співу сирен; прив'язати себе до щогли корабля і пливти, куди його понесе! Спів сирен, хоч би який звабливий, солодкоголосий він був, ніколи не зіб'є мене з істинного шляху… Кохати справжнього митця — означає жити його болями та помислами, офірувати собою. Петронела збагнула це й поспішно втекла. Їй виявилася не до снаги така самопожертва. Бо в неї самої є свій егоїзм, свій оборонний мур. Але між моїм та її егоїзмом істотна різниця. Я не засуджую Петронели… Вона не приймає і не визнає в житті жодних обмежень, їй потрібно спочатку осягти й прийняти мудрість легендарного майстра Маноле, який заради мистецтва пожертвував життям… Все, досить сьогодні…
Дев'яте вересня. Я знову сам-один у тиші мансарди…»
Я нахиляюся до касетофона й зупиняю його. Прокурор і Григораш непорозуміло втупились у мене. Я підводжуся, розходжуючи ноги, зиркаю на годинника, потім звертаюся до колег:
— Погодьтеся, ми не можемо все сидіти перед цим незвичайним інтимним щоденником… Три касети! Це не менше, ніж три зшитки. На мою думку, немає рації слухати тут. Я пропоную взяти з собою магнітофон і касети…
— Всі касети, — підкреслює Григораш.
— Звичайно, всі… Послухаємо їх у себе не поспішаючи… Хто знає, які там ще сюрпризи нас чекають? А потім обговоримо їхній зміст.
— Я помираю від цікавості, що там далі, на «сторінках» цього незвичайного «звукового щоденника», — заявляє, підводячись, прокурор, — але я згоден з вами. А з пустуном що ви гадаєте робити?
— Коли прослухаємо всі три касети, тоді вирішимо, як із ним бути… Навіть якщо й пробачимо, з ним однаково доведеться поговорити… щоправда, спершу його потрібно знайти.
Ми залишаємо мансарду, знову опечатуємо двері: вкотре вже нам доводиться це робити?
Спускаємося сходами, і я знову пригадую кроки, які чув за дверима, коли вперше відвідав мансарду, і думаю: «Мабуть, то наш пустун… Конче треба його знайти!»
18
Після обіду ми мали досить часу, щоб прослухати уважно «щоденник» Крістіана Лукача, прокоментувати його, порівняти з тими відомостями, що вже в нас були, й дійшли деяких висновків, на основі яких склали план подальших заходів. Ось у якому вигляді його подано на затвердження полковникові Доня:
1. Завтра, о 19-й годині, після похорону Крістіана Лукача, до прокуратури Бухареста будуть запрошені:
— Паскару Тудорел;
— Ставру Петронела;
— Братеш Валеріан;
— Мокану Вікторія.
2. Майор Григораш В. і капітан Роман Л. доти повинні взяти відбитки пальців у Ставру Петронели та Братеша Валеріана. Відбитки третього, Паскару Тудорела, вже є у відділі боротьби із спекуляцією.
3. Капітан Роман Л. розшукає малолітнього викрадача магнітофона й визначить, на місці, чи є потреба у його присутності в прокуратурі.
Отже, останній «акт драми» буде розіграно на «сцені» прокуратури. Беріндей дуже пишався таким вибором місця. І хоча він мені нічого не казав, проте це написано в нього на обличчі так само, як і страх за виконання «вистави».
Від «підняття завіси» нас відокремлює не більше як десять хвилин. Чільні «виконавці» — Тудорел Паскару, Петронела Ставру та Валеріан Братеш — уже на «сцені». На жаль, одна з головних «дійових осіб», Лукреція Будеску, відсутня й замінити її «дублером», зрозуміло, немає змоги.
Двоє «дійовців» чекають свого виходу за «лаштунками» — Вікторія Мокану та Дорін Петре. Їхній вихід на «сцену» відбувається за командою капітана Поваре, який виконує сьогодні роль «помічника режисера». У залі не можуть дочекатися початку «вистави» і два «глядачі»: мати Петронели (вона попросила дозволу бути присутньою на фінальній частині розслідування і на мою пропозицію одержала його) та Лілі, моя наречена. Їй було дано дозвіл на моє прохання. Так усе сталося, що після того, як ми дивилися «Зорро», їй довелося побувати на «пролозі» драми, то чому їй не знати «епілогу»? Зрештою, вважатимемо, що я роздобув для неї «контрамарку». Звичайно, сидять ці два «глядачі» нарізно, бо й привели їх сюди різні причини.
Вистава, зрозуміло, добре підготовлена, коли мати на увазі «декорації» прокурорового кабінету й потрібний «реквізит»: касетофон Крістіана Лукача, ощадна книжка, шприц та ампула.
