Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

«Не лести собі, — перервала це кокетування в думках моя послужлива Самокритичність, люб'язно підкидаючи внутрішньому поглядові чудові портрети нинішніх дружин моїх колишніх чоловіків. — Ти тут ні до чого. Вони й знайомі раніше не були».

Справді, як не крути, доводилося визнати, що Шурик із Вадимом протидіяли аж ніяк не на любовному фронті. А шкода, тоді справа набула б не таких серйозних обертів.

Я раптом згадала кинуту Вадиком фразу про зрадництво компаньйона. Усе сходилося. Робін цілком підходив на роль ідейного натхненника Дітей Дєточкіна.

«Ожигов! — осяяло мене. — Ожигов щось казав про існування Дітей Дєточкіна за радянських часів… Потрібно терміново перемовитися з ним. Чи може Вадим мати відношення до тієї, колишньої організації? Навряд чи Робін виявився б звичайним злодієм, котрий жадає наживи… Він швидше справді борець за ідею. Божевілля та запальності на це йому таки не забракло б…»

Я схопила слухавку, потім спробувала вигадати більш-менш чітке формулювання запитань, потім згадала, що не знаю телефона Ожигова, й полегшено зітхнула. Усе одно нічого не з'ясувала б до пуття. Не запитувати ж прямо: «Скажіть, Вадим Робін міг викрасти ваше авто?» Необхідно було ретельно обміркувати кожен з майбутніх кроків. Перше, що спадало на думку, — Робін не може нікому заподіяти шкоди. Шурикові, схоже, нічого лихого не загрожує, але заспокоїтися, не докопавшись до істини, я не могла.

«Отже, вимальовується досить виразна картинка, — продовжувала я уявні пошуки, — Шурик познайомився з Вадимом і розкрив йому таємницю свого винаходу. Будь-яка система сигналізації тепер не перешкодить. Вадька, вічний борець за справедливість, який давно зі свого зарубіжжя точить зуби на гадані зміни, що відбуваються на батьківщині, вирішує поновити свій каральний орган. Діти Дєточкіна відроджуються. Шурик, очевидно, з любові до справи, а також від ненависті до першої жертви, береться допомагати Робіну. Якимось чином до них прилучаються Артем і Хтось. Господи, невже Вадим знав, що Хтось полював на мене? Ні, Робін обов'язково попередив би мене…» — у голові поступово вимальовувалися подробиці божевільного плану.

— Катерино, ти де? — не чекаючи на відповідь, Віка пройшла в кухню. — Ходи-но сюди!

Я послухалася, готуючись до майбутньої розмови.

— Цей твій сусід зовсім нестерпна істота, — Вікторія мала стомлений вигляд і була якась над міру заклопотана. — Він і не збирається вирушати в справах. Гуляє, бачся! Зараз сидить просто на траві біля центральної площі, шарпає струни на гітарі та репетує пісні з матюками в товаристві непристойних з вигляду молодиків. Бідолашний охоронець, змушений це слухати, що не десять хвилин мені телефонує з проханням змінити об'єкт стеження.

— Віко, був дзвінок від викрадача.

Вікторія перемінилася на виду та впустила ложку. Я на мить замислилася й відразу пожалкувала про сказане.

— Сказав, що передає трубку Шурикові, — почала гарячково виправляти становище. Дзвінок і прохання викрадача навряд чи змогли б заспокоїти Вікторію. А от слова Олександра, безумовно, мусили справити на неї суттєвий вплив. Не поспішаючи, намагаючись згадувати властиві Шуриковій мові слівця, я передала Вікторії свою телефонну розмову з Робіним. У Вікторії мусило скластися враження, що Шурик уже залагодив справу. Нібито все, що необхідно було зробити для покриття боргів, планувалося завершити протягом найближчого тижня. Уже складений мною план дій не передбачав передчасного втручання охорони Вікторії в життя та здоров'я мого першого колишнього чоловіка. Для початку належало з'ясувати, у чому й наскільки винний Робін.

— Таким чином, — закінчила я свою розповідь, — ми можемо заспокоїтися. Тут усе очевидна правда. Нам треба просто перечекати цей тиждень. Шурикові нічого не загрожує.

— А кому загрожує? — не в лад запитала Вікторія.

Я знову замислилалася.

— Багато кому. Авто нашої поп-зірки, наприклад, і далі загрожує зміна власника — це питання, як і раніше, не давало мені спокою. — Нам із тобою — загрожує нервовий розлад…

— Він не сказав, коли телефонуватиме знову?

Схоже, безсонні ночі далися Вікторії взнаки.

Дурнуваті запитання так і сипалися з її вочевидь напівсонної голови.

— Віко, тобі треба поспати. Давай так: надумаєш почати будь-що — негайно телефонуй. А поки просто лягай. І відкликай охоронця від Артема. Раптом викрадачі здогадаються, що стеження — твоя справа. Це загрожує Шурикові неприємностями. Гаразд?

Якби Вікторія і хотіла, вона не змогла б продовжити стеження. Охоронцям-бо також іноді доводиться спати. А втаємничувати у особисті справи ще когось Вікторія вже навряд чи хотіла. Я щиро пораділа за Артема, який не виказав досі місця проживания Вадима.

«А може, Тимко взагалі тут ні до чого?» — знову промайнула надія.

Вікторія на подив спокійно сприйняла звістку про те, що я її полишаю. Мабуть, їй справді необхідно було відпочити. Я пообіцяла, що повідомлю, щойно Хтось знову з'явиться на обрії, і намагаючись не думати про сон, кинулася до найближчого інтернет-кафе.

План був простий. Я збиралася докладно записати всю інформацію про Дітей Дєточкіна та залишити її на збереження в інтернеті. Для цього створила нову поштову скриньку та відіслала на неї звіт, який у мене вийшов.

Звичайно, простіше було б написати викривального листа про Робіна на папері та віддати Вікторії з проханням розпечатати у випадку, якщо я не повернуся протягом, скажімо, двох днів. Але, на жаль, люди — істоти недосконалі. Я б, наприклад, на місці Вікторії, не втрималася та прочитала задовго до зазначеного терміну. Тоді вийшло б, що я підставила Робіна, ще не цілком переконавшись у тому, що він винен. Ні, спочатку належало все точно з'ясувати, а вже потім розкривати чи не розкривати для громадськості імена Дітей