Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

— Треба, щоб ти дійсно був тут, щоб слухав, — каже вона. — Тебе тут немає вже давно, Джеку. Це не перед аварією почалося і, звісно ж, не після неї.

Ми дивимося одне на одного через розкішну Оскарову кухню, боїмося того, що трапиться далі, а потім ввалюється братик Оскара, розмахує порожньою чашкою для пуншу, демонструє її Сарі. Натренований професіонал, вона вмикає свою найліпшу усмішку, каже йому щось життєрадісне, дістає черпак. Я «натискаю на паузу», спостерігаю, як вона рухається, а потім дозволяю собі вийти в сад — ковтнути повітря.

— Тобі не варто сидіти тут без пальта.

Сара сідає коло мене на садову лаву за десять хвилин потому, передає мені пиво. Вона має рацію. Завтра моє плече нагадає мені про це, але зараз так краще, ніж спека та весь цей бомонд у квартирі.

— Ми могли б просто забути про цю розмову, що там відбулася, — каже вона.

Її коліно торкається мого, ми сидимо на лавці, вона потягує червоне вино. Отака в мене дівчина. Може накачати пуншем усіх і кожного навкруги, але сама буде пити те, що треба. Вона — одна з найдивовижніших стильних жінок, яких я коли-небудь зустрічав, і одна з най-най-найкращих.

— Але ти хочеш цього, Сар? — питаю її.

Щось у мені не може зарадити цьому, не зупиняє слів. Я не хочу питати її про це, та все ж мушу це зробити.

— Хочеш удати, ніби нічого не було?

Якийсь час вона мовчить, дивиться у свій келих.

Потім заплющує очі, а я роздивляюся її профіль, такий дорогий мені, такий знайомий. На її віях мерехтять сльози.

— Саро, сказати це — нормально, — намагаюся говорити м’яко, бо це робить боляче нам обом. Неможливо кинутися зі скелі й піти далі неушкодженим.

— Як це взагалі може бути нормально? — питає вона.

Як дванадцятирічна дівчинка. Ставлю пиво на підлогу та повертаюся до неї обличчям.

— Бо ти — це ти. — Її волосся спадає на обличчя, я відвожу його назад, закладаю за вухо. — Дивовижна та прекрасна ти.

Її обличчям котяться сльози.

— А ти — це ти. Упертий чудовий ти.

До цього моменту я так довго не почувався порядною людиною. Мабуть, це найбільш гідний вчинок, який я зробив стосовно Сари за всі ці місяці. Я б лишень хотів, щоб їй не було так до біса боляче.

— Але ж нам усе одно було добре, правда? — Вона бере мою руку, холодні пальці сплітаються з моїми.

Зараз я бачу, як вона сперлася на кнопку «стоп» у ліфті й тримає, поки я не запрошу її на ланч.

— Дуже добре, Сар. Майже ідеально, якийсь час.

— Майже — то для багатьох людей достатньо, — каже вона, — для багатьох. Світ сповнений «майже ідеальних» пар.

Вона тремтить, шукаючи моє обличчя. Я розумію це. Мене теж тіпає. Не можу уявити, яким було б моє життя без неї. Ким би я був.

— А тобі цього достатньо? — питаю та клянуся собі: якщо вона скаже «так», заберу її додому, заволочу в ліжко, та нехай і мені теж цього буде достатньо.

Вона не може відповісти. Не тому, що не знає, що сказати, адже розуміє: щойно слова вимовлені — їх уже не повернеш.

Сара притуляється до мене, кладе голову на моє плече.

— Завжди думала, що ми любитимемо одне одного вічно, Джеку.

— Так і буде, — кажу їй і чую, що вона киває.

— Я не хочу прощатися, — шепоче вона.

— Давай поки не будемо, — відповідаю, — просто посидь тут зі мною ще трішки. — Я обіймаю її востаннє. — Я завжди пишатимуся тобою, Сар. Я дивитимуся на тебе в новинах і думатиму: ось вона, ця сліпуча дівчина, що змінила моє життя.

Мушу зізнатися: я теж плачу.

— А я слухатиму, як ти розмовляєш на радіо, та думатиму: ось знову він, той блискучий чоловік, який змінив моє життя, — відказує вона.

— Бачиш? — я витираю її очі великим пальцем. — Ми навіть не можемо залишити одне одного, навіть не варто намагатися. Я завжди буду у твоєму житті, а ти — завжди в моєму. Ми надто довго були друзями, щоб припинити це ось так зараз.

Ми сидимо тут ще трішки, притулившись одне до одного, дивимося, як перші сніжинки, кружляючи, спускаються з нічного неба. Нам не треба повертати одне одному обручок, немає майна, яке слід було б ділити, дітей, щоб передавати їх одне одному на галасливих парковках. Просто двоє людей, готові розпрощатися і йти далі своїми шляхами. Один із нас має зробити це, має бути тим, хто встане й піде, — і я знаю: це потрібно зробити мені. Надто довго вона була сильною за нас обох. Я маю лишити її тут, під захистом Лорі. На мить я притискаю її до себе, відчуваю, що зробити це абсолютно неможливо. Кожна часточка мого тіла прагне лишитися тут. Потім я цілую її волосся, підіймаюся та йду геть.

16 лютого

Лорі

— Я зробила нам сандвічів.

З тієї вечірки минув тиждень. Від того вечора, коли освідчився Оскар та розірвали стосунки Сара з Джеком.

Вечірка мала скажений успіх, звісно, значною мірою завдяки Сариному пуншеві. Навіть Флісс перепала чашка для тосту на честь іменинника, а за півгодини жінка витрусила свою голову з охайної перуки та запитала, чи немає в кого часом цигарки. Джеррі ледь ніг не переламав — так поспішав дати їй ще одну чашку пуншу. Я не збиралася оголошувати наші заручини, поки ми не повідомимо моїм батькам, але, щойно ми вийшли зі спальні, хтось вигукнув: «Ми знаємо, що ти там робив!», і Оскар не втримався. «Так. Освідчувався!» — закричав він, а всі навколо вибухнули оплесками та взялися нас розціловувати. Звісно, перш за все я хотіла сказати про все Сарі. Вона плакала. Тоді я думала, що це були сльози щастя, емоції, підсилені пуншем. Навіть те, що Джек пішов раніше, не пролунало для мене тривожним сигналом, можливо, тому, що я була надто захоплена власним щастям, щоб усвідомити ту порожнечу, яка виникла в нашому