Злий - Леопольд Тірманд
— Ганю, — відповів Мехцінський м'яко, — не сварися зі мною. Як я кажу ні, то ні. У мене й без цього досить клопоту.
Вони вдивлялися одне в одного, ніби не бачили ніколи: Мехцінський не міг відірвати погляду від цього молодого, свіжого обличчя і ясних очей: вони були для нього, мов рятівний борт човна, за який на бистрині хапається змучений плавець. Прохожі, що тиснулися у вузькому проході між канавами, раз у раз штовхали їх, не шкодуючи ущипливих зауважень.
— Стоїть, мов на весіллі! — буркнув хтось за Мехцінський.
— У вас, пані, що, ніг немає? — спитала якась гладка жінка за спиною в Ганки.
Але Ганка і Мехцінський не чули нічого.
— Який у тебе клопіт? — спитала Ганка. — Чому ти ніколи нічого не кажеш?
— Їдь додому, Ганко, — попросив Мехцінський. — Завтра прийду по тебе, як ітимеш з роботи.
— Вєсеку, — всміхнулась раптом Ганка, — а може ти візьмеш мене з собою в кіно? Поїду додому пізніше. Так хочеться побачити цей новий фільм. Здається, мексіканський, так?
— Ні, — гостро кинув Мехцінський. — Сьогодні ні, чуєш? Ну, змивайся вже.
Ганка надула губи.
— Як хочеш, — мовила вона ображено. — До побачення.
— Ганко, — лагідно обізвався Мехцінський. — Ну, чому ти не хочеш зрозуміти, що це все не для тебе…
— Коли не для мене, то й не для тебе, — поривчасто кинула Ганка і рушила навпростець до станції електрички.
Мехцінський пішов слідом.
— Вєсеку! — раптом зупинилася Ганка. — Ну, чому ти не покінчиш з цим раз назавжди?
Мехцінський відчув її подих. Він узяв її за вилоги зеленкуватого брезентового плаща і притягнув ближче до себе.
— Ганочко, — мовив він, — це не так просто. Я… мені часом здається, що я не можу інакше…
— Можеш… — палко заперечила Ганка. — Можеш. Напевне. Знайшов би якусь роботу, і ми б одружилися.
— Знайшов би, — невпевнено всміхнувся Мехцінський, — але що з того? Це не для мене. І так… — він хотів щось додати, але стримався в останню хвилину. «Ні, — подумав він, — не скажу їй про цю судову повістку».
— Ганко! — раптом кинув він тихо, — я повинен мати для тебе на нейлонові панчохи і на те, щоб заскочити з тобою до «Столиці» хоч двічі на тиждень. Я не з тих, що відкладають гроші та раз на місяць заходять до закусочної, і вже їм на салат чи там на тістечко невистачає.
Він одвернувся, але не йшов.
Ганка зробила крок і підійшла до нього.
— Я в тебе, Вєсеку, ніколи нейлонових панчіх не просила, — тихо сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Як приносив — раділа, але не тому, що нейлонові, а тому, що ти їх дарував… Ну, бувай… — Вона повернулася щоб іти. Мехцінський схопив її за руку.
— Ні, Ганко, не йди, — швидко заговорив він. — Я хочу тобі щось сказати. Я вже почав…
— Що почав? — спитала Ганка, опускаючи очі.
— Почав шукати роботу. Мені навіть обіцяли.
Ганка обняла його за шию і поцілувала просто в губи.
— Чи не жарко тобі в цьому вельветі? — спитала вона, поправляючи йому комір куртки. — Треба подумати про якийсь плащ. Зрештою, ти можеш уже ходити в костюмі.
«Скажу їй зараз, — подумав Мехцінський невпевнено. — Ні, краще завтра…» заспокоїв він себе. — Я завтра зайду по тебе після роботи, почекаю біля виходу, як сьогодні, добре? — спитав він.
Ще раз обняв поглядом її обличчя й постать, худеньку, міцну, в дешевому плащі і дешевій, але охайній блузці.
— Тимчасом бувай, Ганко. До завтра.
— Тримайся, Вєсеку, — мовила Ганка з усміхом. — До завтра!
Вона рушила й хутко зникла в юрбі, яка купчилася навколо станції «Центр».
Мехцінський повернувся на вулицю, де містився кінотеатр «Атлантик». Під стінами будинків, з того боку, де стояло кіно, тяглася довга, на кілька десятків метрів черга. Біля самісінького кінотеатру вона збивалася в тісну юрбу.
«От успіх! — подумав Мехцінський з задоволенням. — Мексіканський фільм… Анонс! Добрих кілька злотих набіжить. Повістка на післязавтра? Можуть заарештувати. Ні, не піду, нехай мене шукають…»
Він перейшов на той бік вулиці: тут стояли великі обдерті будинки з глибокими нішами брам. В одній з них кілька невисоких темних постатей курило цигарки, недбало спершись об стіну.
— Що це таке? — гукнув Мехцінський. — Перерва чи що? Як вас самих, лобурів, залишити, відразу ж байдики! А це сезонна робота. Фільм рік не йтиме, чекати на вас не буде, лайдаки!
Постаті відокремилися від стін і з'юрмилися біля Мехцінського.
— Навіщо цей галас, пане Морице? — промовила одна з них. — Все зроблене, ми чекаємо на вас.
— Що зроблене, Лолюсь? — приязно спитав Мехцінський.
— Ваня і Бурас стоять на якорі, всередині, — повідомив Лолюсь, чухаючи під пахвою. — Ось тут тридцять квитків — одержали на вимогу, — додав він. — Лом видав.
Він подав Мехцінському невеличкий рулон квитків і складений вчетверо папірець.
— На цю стару вимогу з Центрального управління торфорозробок ще дали? — здивувався Мехцінський. — Ну, ну…
— А тепер, коники, на роботу! Хто буде сьогодні німим?
— Я можу, — мовив прищуватий підліток з важким поглядом обведених синцями очей, — давно в це не грався.
— Тільки без вибриків, Чесєку, добре? — попередив Мехцінський, — тільки без надпрограмних номерів. Не хочу мати ніяких бійок, чуєш?
Добре! — відповів Чесєк. — Не бійся нічого.
Мехцінський роздав кожному квитки.
— Розраховуватися будемо на другій базі. Ну, з фартом! — Він махнув рукою.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Темні, невисокі постаті рушили на вулицю широким цепом. За кільканадцять метрів від брами кінотеатру «Атлантик» залунав їх нав'язливий шепіт:
— Кому балкон? Кому партер?
