Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Але Кіл ер? — у голові в Тигри так невчасно проясніло. — Він же повідомить Ксюші, що я шукала її…

— Доведеться переконати його, щоб не повідомляв…

— Але як?

— Не маю анінайменшого уявлення. Мусимо придумати. Ось ти, Христино, цим і займатимешся… Ну, там, переконай його, що Ксенія поїхала, чи ще в чомусь такому. Він буде дзвонити тобі за три години… План такий. Стежити будемо по одному, щоб не привертати уваги. Я — перша. Вирушаю на місце негайно.

Я з сумнівом глянула на Тімів моторолер, однак змушена була здатися. Часу залишалося не так і багато.

— Тіме, підкинеш мене? Тільки без гонки…

Хлопець кивнув.

— А потім поїдеш відсипатися. Зранку почнеться твоя зміна біля горища. Христино, завезеш зараз Настусю додому, гаразд?

Я роздавала суворі розпорядження, й мене просто вражала лагідність моїх колег, тож я почала вже обвинувачувати себе в схильності до надмірної краси сюжету.

Усе, сказане мною з моменту виходу з БК, служило одній-єдиній меті: переконати дітей, аби дали мені спокій, і отримати можливість діяти самостійно. Час був уже пізній, і мені зовсім не хотілося тягати за собою дитсадок. Я хотіла сама перемовитися з Ксенією. Тихо, без свідків. З’ясувати, до чого було писати записки з погрозами, чи знає Ксенія подробиці зникнення Лариси й Алли, до чого було грати всю цю виставу? Бесіда віч-на-віч давала мені шанси встановити істину. І діяти далі, вже виходячи з отриманої інформації. Зайві свідки позбавили б мою вилазку належної безгучності й організованості. Христину я мала намір відправити спати — передзвонити їй і повідомити, що з Кілером поговорю сама. Нехай дасть йому мої координати. Загалом, хоч я чудово розуміла, що обманювати негарно, «неправда задля порятунку» здавалася мені в даному разі цілком доречною.

— Дякую! — сухо попрощалась я з Тімом за півкварталу до офісу Шумилова. — Зустрінемося завтра.

Моторолер віддалився, і я лишилася сама. Вечорами потаємні закапелки центру ставали на подив безлюдними. Не без належної містичної поваги я скосила око на освітлені вікна будинку, у якому жили діджей Кілер, дебелий Здоровань Глухонімий і наш музейний експонат — літератор.

І як тільки цей дім примудряється вміщати в себе стільки божевільних одночасно?

Бруківка так і намагалася захопити в полон мої шпильки, підставляючи під ноги не кругляки, а щілини між ними. Я тихенько бурмотіла собі під ніс скарги на якість дороги, тому зовсім не встигла придумати, яким побитом збираюся потрапити на горище. Усе-таки стояння під колонками якось вплинуло на мої мізки. Вони відмовлялися міркувати логічно. Тому я зовсім не таїлася, поки йшла до будинку, на горищі якого, за моїми припущеннями, спала зараз та, кого я розшукувала. Я зупинилась на єдиній яскраво освітленій ділянці завулка та взялася заклопотано розглядати горищні віконця. Ті не подавали жодних ознак життя. Власне, й не повинні були. Ксенія ж не збиралася афішувати свого нового місця проживання. Підозрілим, звичайно, було те, що світло не горіло в жодному з вікон будинку. Хоча, з іншого боку, один під’їзд цілком був зайнятий офісом Шумилова, в якому ночами нікого, крім Ксенії, котра там ховалася, бути не могло. А в другому під’їзді цілком могли мешкати мирні пенсіонери, які рано лягають спати… Міркуючи таким чином, я дійшла до знайомого під’їзду.

«Треба перевірити. Раптом двері відчинені й потрапити на горище можна, так би мовити, з тилів. Несподівано для супротивника».

Але несподіванка чекала на мене. Так ще й яка! Офісу видавця не було! У буквальному значенні. Козирок з парадного було знято. Отвір дверей закладений цеглою.

Варто зізнатися, що першою моєю думкою було терміново розібрати цеглини.

«Замурували! Живцем замурували видавця! Дай Боже, щоб живцем…»

«Ні. Тут щось не так… Схоже, це все якийсь дурнуватий жарт. Хтось навмисне заклав двері, щоб довести мене до божевілля. Хто? Сам видавець… Намагається замести сліди. Знати, мовляв, вас не знаю, бачити не бажаю, і взагалі в мене навіть офісу тут ніколи не було. Вранці, мовляв, кладку зафарбую, від фасаду її відрізнити не можна буде».

А може, мені взагалі все це привиділося? Не було ніякого офісу, й видавця, й театру теж не було…

Я почала вже сумніватися навіть у власному існуванні, тому замружилася й замотала головою. Тут і без стояння під колонками може дах поїхати! Ну, цього вже не діждете! Не дозволю витворяти з собою подібні штуки! Я набрала номер стільникового Шумилова.

Почула сонне: «Слухаю!» — і відразу ж накинулася з обвинуваченнями.

— І не сором? Начебто доросла людина, а всім голови морочите…

— Ви про що?

— Що ви зробили зі своїм офісом? Замітаєте сліди?

— Так… Тобто, ні… Тобто… Тьху! Катю, що за тон? — здається, Шумилов нарешті прокинувся. — Я не попередив вас. Але й не вважав себе зобов’язаним попереджати…

— Про що?

— Я змінив офіс.

— Як ви могли! Як?!

— Дуже просто. У цьому є щось протизаконне? Специфіка моєї роботи, знаєте, зобов’язує часто переїжджати.

— Графомани набридають? — зрозуміла я.

— І приватні детективи разом із ними, — чемно зреагував Шумилов. — Що ви, що вони — люди, які навряд чи знають щось про ввічливість.

Шумилов надовго замовк, випробовуючи мій телефон на запас юнітів. Зрештою я здалася.

— Гаразд. Перепрошую за брутальність інтонацій. Просто мені ваша гра в хованки здалася трохи дивною.

— Власники приміщення, що його я орендував, давно збиралися викупити весь дім, — зволив нарешті пояснити Шумилов. — Як тільки їм це вдалося, я почав готуватися до переїзду. Не вважаю, що мусив доводити це до вашого відома.

— Ксенія знала?

— Що я переїжджатиму? Навряд чи. А чому ви запитуєте?

— Що тепер буде в домі? — не вгавала я.

— Якщо не помиляюся, єдиний супермаркет. Вхід із боку центральної вулиці.

— А ваші речі? Склад на горищі? Що з ним?