Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

— Нечемно, — стискає він мій зап’ясток, — слід тобі, мабуть, лишитися тут за господиню дому й усе таке.

Сара кидається на допомогу, вчасно, як завжди.

— Якщо ви двоє зникнете на кілька хвилин, ніхто й не помітить. А якщо раптом хтось запитає, де ви поділися, проведу пуншеву диверсію.

Не даючи Оскарові змоги сказати ще щось, я тягну його з кімнати через коридор. Перед тим, як відчинити двері, шепочу:

— Заплющ очі.

Зробивши над собою героїчне зусилля, він заплющує очі, чекаючи, мабуть, на якийсь гарячий сюрприз. Веду його за руку до спальні.

— Не дивися, — попереджаю, зачиняючи двері, обходжу навколо нього, щоб побачити вираз його обличчя, коли він розплющить очі. — Усе, тепер можна.

Він моргає, спочатку дивиться на мене, шокований, мабуть, тим, що я досі одягнена. Боже, сподіваюся, він не розчарований. Погладжую руками свою важку спідницю. У цю сукню я закохалася з першого погляду, почуваюся в ній, мов Одрі Хепберн.

— Не на мене, — киваю головою на картину, коли він починає розв’язувати краватку, — ось сюди.

Він обертається, щоб стати на край ліжка, а його очі зупиняються на сповненому життя пейзажі — картина просто перед ним. Це — ніби дивитися крізь вікно на інший кінець світу. Кілька секунд ми стоїмо поруч, рука в руці, та дивимося на світанковий берег. Він стискає мої пальці, потім вибирається на ліжко, щоб роздивитися ближче.

— Хто це зробив? — питає він.

— Друг, — стаю на коліна поруч із ним. — Подобається?

Він не відповідає одразу, просто дивиться на картину, потім пробігає пальцями по мазках фарби.

— Давай повернемося, — шепоче він.

— Гаразд, — я тужливо всміхаюся, — ми зможемо бути там завтра о цій порі.

Моя рука прослизає за комірець його розстібнутої сорочки, долоня лягає на серце.

— Ти зробив мене такою щасливою, Оскаре, — кажу я, а він обіймає мене за плечі та цілує моє волосся.

— Я так і хотів, — каже він. — Це другий найкращий у світі дарунок, який ти мені колись могла б подарувати.

Підіймаю очі на нього.

— А перший який? — Може, мені варто було натомість накупити мереживної білизни?

Він видихає. А я ні сіло ні впало починаю нервуватися, бо очі його наполегливі, і він уже не стоїть поруч зі мною — він на колінах і пильно дивиться на мене.

— Я знаю, що просив тебе про це сотні разів до цього, Лорі, але зараз я не жартую, не сміюся, не бешкетую, — його темні очі наповнюються вологою, він тримає мене за руки. — Я хочу знову забрати тебе туди. Але цього разу я хочу бути там зі своєю дружиною. Я не можу більше чекати. Я люблю тебе й хочу бути з тобою назавжди. Ти вийдеш за мене?

— Оскаре… — я розгублена.

Він цілує мої руки та з острахом дивиться на мене.

— Скажи «так», Лорі. Прошу, скажи «так».

Я дивлюся на нього й ось тут, переді мною, на колінах, бачу свою опору. Я можу зробити свій наступний крок. Це Оскар Оґілві-Блек, мій майбутній чоловік.

— Так. Я кажу «так».

Джек

— Чому він подумав, що Люк — твій «приятель»? — показую жестом лапки´ навколо останнього слова, спиною спершись на холодильник. Сара знизує плечима:

— Не знаю. Просто помилився. Джеку, забудь.

Відвертаюся від неї, киваю.

— Може, і так. Але подивімося на це реально, Саро. Ви з моїм героєм-австралійцем аж надто затоваришували останнім часом. Хіба ні?

Вона зітхає та дивиться в підлогу.

— Не зараз, ок?

— Не зараз? — я майже сміюся з того, що, мов папуга, повторюю її слова, наголошую на них, привертаю до них увагу. — Що не зараз, Саро? Не будемо сваритися на Оскаровій вечірці чи не будемо говорити про те, що ти стільки часу проводиш з якимось випадковим суб’єктом, який підібрав мого телефона, коли я був непритомний?

Мені не подобається, як це невдячно звучить із моїх вуст, і те, як паскудно при цьому, мабуть, почувається Сара.

— Я не проводжу, — вона задерла підборіддя, але по очах видно: вона не повністю щира ані зі мною, ані сама із собою.

— Злазь-но з цього постаменту, еге ж? — каже вона. — У мене нічого немає ні з Люком, ні з кимось іншим, і ти до біса добре знаєш про це. Я б із тобою так не вчинила. Але, Джеку… — її очі раптово й несподівано сповнюються слізьми. — Зараз не час для цієї розмови. Вона надто важлива.

— Звісно, — я кажу це, але не готовий відпустити її, бо та есемеска не видається мені невинною. — Хочеш, щоб я вийшов із кімнати, щоб ти могла йому відповісти?

Знаю, що мав би це облишити, але ми вже дуже давно ходимо навколо правди, і чому б не сьогодні — не зараз, саме в цю мить — з’ясувати нам нарешті стосунки? Це ж не через одну цю есемеску, це про все.

— Знаєш що, Джеку? Я йому відповім. Я відповім, бо він, на відміну від тебе, дійсно знаходить час писати мені.

— Я пишу тобі, — кажу, хоча добре знаю, що земля піді мною хитається.

— Раз на сто років, коли хочеш переспати чи забув щось на роботі, — відказує вона.

— А чого ти чекаєш? Записочок про кохання?

Я знаю, що говорю, мов покидьок, але ж вона таки мала б зрозуміти, що часу в мене зараз немає? Та й у неї не набагато більше.

— Знаєш, що? Гаразд. Ти хочеш правди. Я скажу тобі. Я думала про це, про Люка — ось так, думала. Мені з ним весело, він слухає мене. Він помічає мене, Джеку. А ти — ні, і вже давно ні. Ти помічаєш тільки себе.

«Люк — клята гієна, — крутиться в мене на язиці, — сидить і чекає, щоб підібрати кістки від наших стосунків».

— Я тебе помічаю, — раптом у мене перехоплює подих, бо одне недбале зауваження від незнайомця на вечірці виявилося тим сірником, який підпалив останню ниточку, що нас з’єднувала. Крізь підошви моїх черевиків угору по ногах повзе загрозливе усвідомлення: ось воно — пронизує все моє тіло, заморожує мене саме тоді, коли я мав би кинутися