Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
Вона слухала його й не перебивала. Ірина розуміла Іванів біль, бачила в якому він стані, не заважала йому вилити усі свої емоції, аби знову в ньому говорив холодний розрахунок, обачність та певної міри цинізм, без якого марно було сподіватися на успіх операції.
Ірина дивилася на нього й бачила того маленького хлопчика з їхнього спільного двору, котрий завше жив по сусідству, грався й ріс поруч, ставав чоловіком, аби присвятити своє життя невдячній справі захисту батьківщини.
– Ну все, хлопчику мій. Годі, – вона притиснула його до своїх грудей й гладила його голову.
«Який же ти ще малий. Хоч тобі вже й тридцять два», – думала вона.
Врешті-решт, він прокляв себе за слабкість і прийшов до тями.
– Все буде добре, – впевнено сказав Принцип.
– Жодних сумнівів, – відповіла вона, повертаючись до власного речового гармидеру та біганини.
Іван струхнув з себе смуток та роздуми і сказав собі:
«У нас все вийде. Ми зачавимо їх».
І була в тих словах впевненість справжнього чоловіка, який усвідомлено прирікав себе на муки і впертість українського патріота.
То був їхній останній вечір. Вони сиділи на терасі й споглядали море. Чоловік і жінка, які говорили без слів, адже вже й так занадто багато сказали одне одному. Їм було добре. Разом. Мовчки. Без інших. У чужій країні. У «Розкоші Диявола». На березі Тірренського моря. Проте хоч би як не вабили їх чужина й комфорт, він весь час повертався до України, а вона до свого мертвого кохання, яке народилося, аби загинути.
Так буває, коли живеш у державі, де людське життя не варте й копійчини. Клятого срібняка, за якого в усі часи продавали й підставляли найбільш гідних і кращих, бо лицемір і боягуз не зголоситься на вчинок. Таке трапляється тільки з тими, хто не зважає на смерть, а впевнено крокує до своєї світлої, далекої ілюзії, яка зветься порядність і закон.
Він був таким. Вона ж була іншою. На цьому її й упіймали, аби керувати нею та направляти проти жахливого ворога, якого могла зупинити тільки стара тітка смерть.
Розділ 2
Десять та одна
* * *
Їх було десять та одна. І вони почали вбивати.
І летів гнів Божий над Донбасом, караючи тих, хто ступив на чужу землю. І не було прощення ані кому, хто завдав горя українському народові, вкрав надію та сплюндрував найсвятіше. Де з’являлася вона – група української помсти, там одразу були сатисфакція й справедливість. І не жалкували вони ані куль, ні гранат, ні ножів, ні отрути, ні вогню. Вони йшли обережно, проте впевнено, нелегально, проте законно, бо ніхто й ніколи не має такого права, аби прийти до чужої домівки й встановлювати там свої порядки. Якщо злочин залишається безкарним, це збурює, породжує почуття вседозволеності та правоти, навіть коли коїться жах, що забирає невинні людські життя. Вони хотіли це зупинити, бо не могли жити інакше, не могли більше спостерігати, як їхню країну рве ворог – один ззовні, інший – зсередини.
Окрім Мирона, Нечипайла, Принципа, Гаруна та Артема – того хлопчиська, що різав сепаратистів на блокпостах під Маріуполем, до їхньої компанії приєдналися ще п’ять чоловіків та одна тендітна жінка. У кожного з них була своя історія, своя правда й честь, але їх об’єднувало несамовите бажання помсти.
– Ми не будемо діяти під свист москалів, бо жодному з них я не вірю, – сказав Гарун, і вони вирішили покінчити з Забіякою і його російськими друзями.
– Запорука нашої перемоги – несподіванка, що йде поруч з блискавичністю та секретністю. Там, де з’являємося ми, має залишатися тільки смерть, страх та запитання без відповідей, – продовжував алмазний король Європи.
– Я не згоден по Забіяці, – сказав Принцип.
– Невже? – здивувався Мирон.
– Було б дурницею ліквідовувати його на самому початку операції. Спершу варто спробувати використати увесь ресурс. Смерть – справа не хитра. Для неї завжди знайдеться час.
– А тобі ніколи не приходило в голову, що вони думають так само й про нас? Чи ти віриш у їхню щирість? Особисто я – ні, – сказав Гарун.
– Іван правий, – узяв слово Нечипайло. – Ми можемо все провалити. До того ж, Ірина у Москві…
– І що? – Євген Мирон завжди недолюблював Ясиньську.
– І нічого! – відрізав Принцип.
– Тихше балакай, хлопче! – гаркнув на нього полковник Мирон.
– Як скажете, мій генерале, – жбурнув сарказмом йому в обличчя Принцип.
– Іване, я серйозно. Не жартуй!
– Я теж серйозно, – Принцип почав шаленіти. – Ми не можемо покінчити з Забіякою та його російськими приятелями, аж поки не матимемо впевненості, що виходимо на фінішну пряму. Вбивши їх зараз, ми втратимо все.
– Це не тобі вирішувати! – Мирон тиснув своїм керівним положенням.
«Він йде не тією стежкою», – думав собі Принцип, усвідомлюючи, що Євген почав віддалятися від них з Нечипайлом.
– Звісно, що не мені. Нам усім це вирішувати, – сказав Іван та обвів поглядом присутніх.
Вони зібралися за Києвом, у заміському будинку, що його орендував Гарун. Сиділи за великим, круглим столом, на якому були їжа та безалкогольні напої. З усієї групи вони запросили тільки одного чоловіка, який міг бути серед них, адже вмів берегти таємниці. Його називали Сірий, хоча ім’я та прізвище в нього були зовсім інші. Останній рік він не вилазив з зони АТО, ховаючи своїх хлопчаків та виконуючи дурні накази таких же дурних командирів. Сірий був професійним військовиком, десантником, який не думав про багатства, а бентежився лишень тим, щоби зберегти життя своїм людям. Він бачив війну зсередини, розумів, що коється по обидві сторони барикад, а тому не міг миритися з тим станом речей, який зветься зрадою, підлістю та жорстокою безглуздістю.
Сірий сказав.
– Не знаю, чи вправі я говорити, але Іван має рацію.
Мирон задумався. Врешті-решт, він відповів на те так:
– Ми не чіпатимемо їх, поки не закінчимо нашу справу в зоні АТО. Коли ж підемо на Київ та Москву, ми покінчимо з Забіякою та його покидьками.
