Вушко голки - Кен Фоллетт
— Професоре Ґодліман?
Він підвів на неї погляд і усміхнувся. Ось тепер професор уже менше нагадував привида й більше скидався на чийогось ненормального батька.
— Вітаю! — вигукнув він здивовано, наче зустрів сусіда посеред пустелі Сахара.
— Ви просили нагадати про обід із полковником Террі у «Савої».
— О, так! — професор витяг з кишеньки годинника. — Мабуть, треба виходити, якщо я хочу встигнути дійти туди пішки.
— Я принесла ваш протигаз.
— О, дуже дякую! — чоловік знову посміхнувся. Іноді все ж таки він може бути приємним. — Як думаєте, треба одягнути пальто?
— Вранці ви прийшли без нього. Сьогодні тепло. Зачинити за вами сховище?
— Так-так, дякую, — він поклав записник до кишені та вийшов.
Секретарка оглянула сховище, здригнулася і вийшла слідом за професором.
Полковник Ендрю Террі був сухим від постійного куріння й червонощоким шотландцем із рідким волоссям пшеничного кольору, намащеним бріоліном. Одягнений у цивільне, він чекав професора за столиком у «Савой-гриль». У попільничці вже було три недопалки. Полковник підвівся, щоб потиснути Ґодліману руку.
— Доброго дня, дядьку Ендрю, — сказав професор до молодшого брата своєї матері.
— Як життя, Персі?
— Пишу книгу про Плантагенетів[12], — Ґодліман сів на вільний стілець.
— І досі тримаєш рукописи в Лондоні? Дивно.
— Чому?
Террі підпалив наступну цигарку.
— Вивозь їх із міста — на випадок бомбардування.
— А треба?
— Половину Національної галереї закопали десь в Уельсі. Молодий Кеннет Кларк[13] кумекає краще, ніж ти. До речі, тобі й самому було б добре поїхати звідси, доки є така можливість. У тебе, мабуть, небагато учнів залишилося, еге ж?
— Небагато, це точно, — професор узяв меню в офіціанта. — Дякую, аперитиву не треба.
Террі меню не взяв.
— Серйозно, Персі, навіщо ти тут сидиш?
Очі Ґодлімана спалахнули, наче проектор, — мовби він подумав про щось уперше відтоді, як увійшов.
— Треба евакуювати дітей і таких геніїв нації, як Бертран Расселл[14]. А я... Якщо я поїду, то це матиме такий вигляд, наче я тікаю та дозволяю іншим битися за мене. Може, це і не дуже логічно, але справа не в логіці, а в почуттях.
Террі всміхнувся, наче саме це він і очікував почути від Ґодлімана, проте одразу змінив тему й опустив очі в меню.
— Заради ж Бога! Пиріг лорда Вултона?[15]
— Я певен, що там лише картопля та овочі.
Коли принесли замовлення, Террі запитав:
— Що думаєш про нового прем'єр-міністра?
— Просто віслюк, але Гітлер — теж дурень. Однак поглянь, як далеко він зміг зайти. А ти що думаєш?
— Ну, нас Вінстон влаштовує. Він хоча б схильний до агресивних дій.
— Нас? Ти що, знову в грі?
— Насправді я ніколи не виходив з неї.
— Але ж ти казав...
— Персі, хіба ти не знаєш, що в армії є такі підрозділи, в яких службовці заперечують свою причетність до них?
— Нічого собі! Увесь цей час...
Принесли першу страву, й чоловіки відкрити пляшку білого бордо. Ґодліман замовив запеченого лосося і замислився. Зрештою Террі спитав:
— І досі думаєш над тим, що я сказав?
Професор кивнув:
— Згадав, як був молодий. Страшні були часи, — у голосі Ґодлімана вчувалася ностальгія.
— Війна тепер інакша. Нині мої хлопці не вештаються в тилу ворога, рахуючи намети. Хоча ні, вештаються, звичайно, але це вже не відіграє такої важливої ролі. Зараз ми просто перехоплюємо радіоповідомлення.
— А хіба їх не зашифровують?
— Можна ж розшифровувати, — знизив плечима Террі. — Зараз ми дізнаємося про все необхідне саме таким чином.
Ґодліман озирнувся довкола — нікого не було. Хоча, звісно, Террі не треба було нагадувати, що безтурботні балачки можуть коштувати життя.
Полковник продовжив:
— Моя робота — пересвідчуватися, що в них немає потрібної інформації щодо нас.
На друге чоловікам принесли курячий пиріг. Яловичину вже не подавали. Ґодліман мовчки слухав Террі.
— Кумедний цей Канаріс. Адмірал Вільгельм Канаріс, голова Абверу. Я колись зустрічався з ним перед тим, як все це почалося. Йому подобається Англія, і він не дуже в захваті від Гітлера. У будь-якому разі нам відомо, що він отримав наказ розпочати масштабну розвідоперацію проти нас, щоб підготуватися до наступу. Проте Канаріс не надто старається. Ми заарештували їхнього найкращого шпигуна в перший же день після оголошення війни — він заразу в'язниці Вандсворт. Шпигуни Канаріса — нетямущий народ: старі бабусі в пансіонах, навіжені нацисти, дрібні злодії...
— Годі вже, старий, це занадто, — урвав Ґодліман. Від люті та нетями його аж трусило. — Це ж усе таємна інформація! Я не хочу цього знати!
Террі залишався цілковито спокійним.
— Ще щось замовлятимеш? Я хочу шоколадного морозива.
Ґодліман підвівся.
— Я наївся. Повернуся до роботи, якщо ти не проти.
Террі кинув на нього прохолодний погляд.
— Світ міг би й зачекати на твою працю про Плантагенетів. Хлопче, війна йде. Я хочу, щоб ти працював на мене.
Ґодліман довго дивився на нього згори вниз.
— Та що ж, у біса, я робитиму?
— Ловитимеш шпигунів, — губи Террі розтяглися в хижій посмішці.
Незважаючи на чудову погоду, Ґодліман повертався в інституту паскудному настрої. Ніяких сумнівів: він погодиться на пропозицію полковника Террі. Його країна воює — і робить це за праве діло. Тому якщо професор застарий, щоб іти в бій, то принаймні так він зможе допомогти своїй країні. Вагався Ґодліман лише через свою роботу. Її треба полишити — і хтозна на скільки років. Ця думка пригнічувала чоловіка. Десять років тому померла його дружина, і з тих пір його цілковито захопила середньовічна історія. Ґодліман отримував задоволення від того, що розгадував таємниці, шукав дрібні підказки, працював із протиріччями, брехнею, пропагандою та вигадками. Його нова книжка стане кращою у своїй галузі за останнє століття — і ще століття ніхто точно навіть близько не зрівняється з її автором. Професор так давно присвятив своє життя цій роботі, що навіть думка про те, щоб її полишити, здавалася йому безглуздою. Змиритися з нею було приблизно так само складно, як, наприклад, сприйняти новину про те, що люди, яких ти
