Необхідне зло - Абір Мукерджі
Під смугастими капотами роллс-ройсів копирсалися двоє механіків. Полковник оглянув вишикувані в ряди блискучі автомобілі.
— Ось він! — вигукнув Арора, вказуючи на червоний автомобіль у дальньому кінці другого ряду.— Завжди ховається!
— Ми ж не на мерседесі поїдемо?
— О боже, ні! Візьмемо машинку набагато цікавішу!
Він зупинився перед вогняно-червоним двомісним автомобілем і з ніжністю оглянув його.
— Що це?
— Що це?! — вигукнув він.— Друже мій, це ж Альфа-ромео 20/80! Вісімдесят миль за годину на трасі. Якось я розігнався до п’ятдесяти. Мало в канаві не опинився.
— Ви не проти, якщо сьогодні ми обмежимося двадцятьма п’ятьма?
— Гаразд, капітане,— кивнув він, поплескавши по капоту,— але ви багато втрачаєте.
Ми мчали самотньою дорогою на південь від міста. Арора таки набрав швидкість значно більшу за двадцять п’ять, і завдяки цьому обличчя моє охолоджував найпрохолодніший вітерець, відколи я приїхав із Англії. Від зауважень я втримався, просто спостерігав за світом, що пролітав повз нас.
— Що скажете про нашого нового ювраджа? — запитав Арора.
Я навіть не знав, що й сказати.
— Ви не стали його прихильником? — посміхнувся полковник.
— Скажімо, його брат мені більше подобався.
— Ви квапитесь із висновками.
— Ви зі мною не згодні? — здивувавсь я.
— Цього я не казав,— розреготався він.— Просто цікаво, як ви так швидко зробили такий висновок.
— Інтуїція,— відповів я.— Ви ж не забули, що я поліцейський. Нутром чую.
— І таке явне його захоплення вашою приятелькою міс Ґрант тут ні до чого?
— Міс Ґрант — жінка розумна, сама про себе може подбати.
— Заздрю вашій упевненості, капітане,— сказав він.— Сподіваюся, ви маєте на це причини. Ви здивуєтеся, дізнавшись, як титул і кілька сотень мільйонів рупій можуть змінити людину.
Він має рацію. Якій би жінці не полестила увага мільйонера і майбутнього магараджі?
— Навіть якщо його підозрюють у вбивстві? — запитав я.
Арора повернувся до мене. В очах його спалахнув сталевий вогник.
— Вважаєте, він причетний до вбивства брата?
— Ну не Шрейя Бідіка ж,— зітхнув я.— А Пуніт має найкращий мотив для цього.
— Докази маєте?
— Ні. Принаймні, ще ні.
— А якщо знайти їх буде важко?
— Усе одно мушу спробувати.
Полковник похмуро посміхнувся.
— Невинний, доки вину не доведено,— так кажуть британці, еге ж?
— Це закон цієї країни,— відрізав я.
— Але це не ваша країна,— не погодився він.— І радий вам повідомити, що до Самбалпура такі ідеї ще не дісталися.
Якийсь час ми їхали мовчки, нарешті полковник заговорив:
— А як справи з пошуками Ґолдінґа?
— Недалеко просунились.
Він покосився на мене. Я вирішив, що розповідатиму далі, лише коли він знову зосередиться на дорозі.
— Ми вважаємо, що його зникнення пов’язане зі звітом, який він готував для Адгіра. Не Здавайся стверджує, що всі робочі папери Ґолдінґа залишились у кабінеті, але немає жодних слідів звіту, навіть чорнетки. Моя думка: комусь закортіло побачити його раніше за всіх. І хто знає, яким сильним було те бажання.
Полковник похитав головою.
— Теж мені таємниця. Звіт у дивана. Я чув, як він сьогодні казав про нього Фіцморісу.
Настала моя черга дивуватися.
— Як звіт потрапив йому до рук?
— Гадки не маю,— знизав плечима полковник.— Завтра розпитаю, якщо хочете.
— Непогано було б,— кивнув я.— Та ще краще його побачити. Хочу показати його Не Здавайся.
— І як же я це зроблю?
— Ви ж кмітлива людина, полковнику,— сказав я, коли автомобіль звернув на алею,— вигадаєте щось!
Арора зупинився перед невиразним двоповерховим будинком із балконом, що простягся вздовж усього другого поверху. Мої думки крутилися довкола Ґолдінґа. Якщо звіт у дивана, як це пояснює зникнення бухгалтера? Переконаний, що з власної волі він Самбалпур не полишив. Від цієї ідеї я відмовився відразу ж після того, як ми обшукали його будинок.
Я перебрав варіанти: Ґолдінґ віддав звіт дивану, після цього його схопили. Або бухгалтера викрали за наказом дивана, і він змушений був віддати документ. Та сенсу в цьому небагато. Диван усе одно одним із перших отримав би копію цього звіту. Може, Ґолдінґ у руках людей Ернеста Фіцморіса? Англо-Індійська діамантова корпорація виграє більше за інших, якщо побачить звіт якомога раніше. Та чи викрадали б вони англійця просто заради того, щоб отримати перевагу за столом переговорів?
Полковник Арора постукав у двері. Майже тієї ж миті їх відчинив низенький чоловік із намащеним і зачесаним назад чорним волоссям, маленькими вусами, у білій курті і привітав полковника як старого друга. Арора обернувся і жестом запросив мене заходити. Я потрусив головою, відганяючи думки про Ґолдінґа. Хай би там що із ним не трапилося, відповіді могли почекати до завтра.
У повітрі стояв запах опію. Ми пішли за приземкуватим чоловіком, перетнули відкритий двір і зайшли до великої напівтемної кімнати, у якій були розставлені шовковисті канапки. Кілька з них були зайняті. На найближчій до дверей канапі лежав європеєць, людина не бідна, якщо судити з одягу, поруч із ним на маленькому бронзовому столику лежала опійна люлька, з якої повільно піднімалася ниточка диму. У кутку про щось пошепки розмовляли дві жінки в сарі.
За стандартами опійних нічліжок це був якщо не «Ріц», то напевно «Волдорф»; тим лігвищам, до яких я звик, було до нього так далеко, як Лондону до Місяця.
Що ж, обирати не доводиться...
До нас підійшла гарненька дівчина в рожевому сарі і провела до двох канап, між якими стояв столик із опійною лампою. Я наслідував приклад Арори: зняв фрак, передав його дівчині і ліг на одну з канап. Полковник розташувався на іншій. Дівчина пішла, прихопивши із собою наші фраки.
Доки її не було, я перевернувся на бік і спробував улаштуватися зручніше. Це було легко: канапа була значно комфортнішою за дерев’яні койки в тих дешевих калькуттських закладах, куди я зазвичай ходив. Але саме очікування дози, відчуття близького втілення цього бажання викликало біль у всьому тілі.
Дівчина повернулася, обмінявши наше вбрання на срібну тацю із двома довгими люльками. Коли вона поставила тацю на стіл, я помітив дещо
