Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

Л. Розповідай гарненько, не поспішай, що було далі?

X. Далі Георгіна замість ліків зробила вітчимові ін’єкцію морфію. А я вся затремтіла з жаху, мені стало гірше, ніж тих разів.

Л. Ти знепритомніла?

X. Мені потемніло в очах, і я провалилася наче в безодню

Л. А коли ти отямилася, хто був поруч із тобою?

X. Георгіна.

Л. Що вона робила з тобою?

X. Вона обняла мене, поцілувала й похвалила. Сказала, що я виявилася напрочуд хороброю… що я зробила достоту як вона навчила. А тоді я побачила, що вітчим висить у зашморгу, і знову провалилася в темну безодню.

Л. А що було потім?

X. Більше я нічого не пам’ятаю, бо, коли прийшла до тями, мені сказали, що я в поліції і що я вбивця.

Л. Хто розмовляв з тобою в поліції?

X. Комісар, він велів мені розповісти, як я його вбила.

Л. А що ти розповіла?

X. Все, що знала від Георгіни.

Л. Тебе запитували, чому ти це зробила?

X. Еге ж.

Л. І що ти відповіла?

X. Що я вбила його з кохання.

Л. Звідки ти дізналася, що то ти його вбила?

X. Мені так сказала Георгіна.

Л. Де тепер Георгіна?

X. Не знаю, я не бачила її з тієї ночі.

Висновок: психічна природа пацієнтки зумовлена розвитком її особистості у психогенному середовищі, в умовах, які розвивали й навіювали їй ідею фікс. На цій підставі й виник у неї струс від спроби згвалтування з боку вітчима. Нервовий шок пояснюється насправді хворобливими сексуальними збоченнями пацієнтки і брутальною агресивністю вітчима. Їх сукупність і спричинила появу в Лукреції Будеску патологічних нахилів, безпосередньо пов’язаних із виявами еротоманії.

Чинячи постійний тиск на пацієнтку, Георгіна навіяла їй думку про необхідність злочину, що став для неї бажаним і можливим як розв’язання психічного конфлікту, й тим самим підготувала підсвідомість дівчини до здійснення злочинного наміру. І хоча злочин учинила інша особа, а саме Георгіна, — переконати дівчину, що то вона вбивця, було не так уже й важко. Тим більше що в той час, коли Георгіна здійснювала злочин, Лукреція Будеску зомліла й втратила здатність тверезо оцінювати події.

У перекладі звичайною людською мовою висновки лікаря Титуса Спиридона звучали б так: Георгіна вчинила злочин, зіпхнувши з усією винахідливістю провину на душевнохвору Лукрецію Будеску. Якщо це справді так, то напрошується сам собою здогад про те, що і в нашому випадку хтось убив Крістіана Лукача і намагається обдурити слідство й зіпхнути провину на колишню пацієнтку Центральної психіатричної лікарні.

Прокурор Беріндей прибуває на вулицю Ікоаней раніше і, як і вмовилися, чекає нас біля свого сірого «трабанта». Коли він тисне мені руку, я відчуваю його нервове збудження. Він одразу ж бере вола за роги:

— До минулої ночі всі шляхи, здавалося, вели до Лукреції Будеску… А тепер сам чорт ногу зламає! Хто цього разу зірвав пломбу й виважив двері? Хто? Біс його зна, що там чекає нас угорі. Я не хочу нових трупів, капітане, ясно?

Я мовчу. Замість мене відповідає, мов той добрий господар, Григораш:

— Були б ми здорові, а решта якось буде!

— Добре вам так казати! Фотографуєте собі, знімаєте відбитки пальців, робите аналізи, та й край! А потім спихаєте все це на нас і вмиваєте руки!

А в мене з гадки не йдуть оті кілька аркушів з нотатками лікаря Титуса Спиридона. Ось чому мене мало обходить гарячковість прокуророва. Навіть коли ми втрьох піднімаємося сходами, я не перестаю розмірковувати над висновками, що їх зробив у ході експерименту лікар Центральної психіатричної лікарні. Сьогодні такі експерименти нікого не дивують і ніхто не бере їх під сумнів. Та й пентатол уже давно широко вживається для лікування всіляких психічних захворювань. Але юридичної чинності ці експерименти й досі не мають. Отож для судочинства здобуті в такий спосіб відомості дорівнюють нулеві, та мені вони потрібні. Навіщо? Пояснення дуже просте… Лише для того, щоб порівняти висновки лікаря Спиридона з наслідками експертизи, що її провів Григораш. На чому наполягає невропатолог? На тому, що злочин, вчинений у сороковому році, учинила не Лукреція Будеску. А що свідчить експертиза? Що відбитки пальців на ампулі належать не їй! Якщо мислити логічно, слід зняти всі підозри з Лукреції Будеску. Але я все одно мушу відповісти на запитання: чи можливо, щоб через тридцять чотири роки стався злочин, здійснений достоту, як убивство вітчима Лукреції? Як пояснити такий більш ніж дивний збіг обставин?

Ми зупиняємося перед дверима помешкання Крістіана Лукача. Знайома картина: пломба зірвана, замок, правда, цього разу зламаний, двері прочинені. Григораш заходить перший, щоб сфотографувати кімнату. Прокурор мовчить, але, відчувається, насилу стримує гнів. До речі, мене також бісить оці безнастанні вторгнення в опечатану квартиру.

— Можна заходити! — кличе нас Григораш.

Прокурор з підкресленою чемністю пропускає мене вперед. Коли я входжу в кімнату, мені спадають на думку його слова: «Біс його зна, що чекає нас там, нагорі!»

Переступаю поріг кімнати і в тьмяному світлі осіннього дня все ж досить чітко розпізнаю всі предмети обстанови. Ліжка, наприклад, піхто не торкався, у нього й тепер такий вигляд, ніби там лежить людське тіло. Я відчуваю на потилиці збуджене прокуророве дихання. Він дає мені знати, що на східцях чути кроки.

— Мабуть, жінка, яка знайшла двері виваженими, — припускає Беріндей і не помиляється.

Це справді вона — хатня робітниця з третього поверху.

— Хай поки що не входить! — гукаю Беріндею.

Той киває головою і зупиняє жінку біля порога.

Знаходжу вимикач, і мансарда відразу освітлюється блакитнявим неоном, дуже схожим на світло похмурого осіннього дня. І тут мою увагу привертає щось таке, від чого мене обдає морозом, і я стаю як укопаний.

— Магнітофон! Я бачу магнітофон!

Негайно ж я помічаю біля магнітофона й кілька касет та мікрофон. Видно, той, хто виважив двері, поспішав і не поклав їх на місце, в нічний столик. А сам магнітофон стоїть біля електричного шнура, який, як і вчора, гадючиться одним кінцем по килиму.

Прокурор і Григораш вражені не менш за мене.

— Ти диви, вкрадене повертається назад! — дивується прокурор, потім, оговтавшись, запитує: — Ви переконані, що Лукреція Будеску не втекла з лікарні?

— Переконаний!

Сказати по правді, коли б я не бачив на власні очі, як міцно вона спала після снодійного, коли б не бачив, як Григораш знімав у неї відбитки пальців, а вона навіть не поворухнулася, то не знав би, що й подумати.

В пам’яті закарбувалося слово, мовлене прокурором: «вкрадене».