Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Що там скоїлося?

— Та сама історія. Мені щойно подзвонили з вулиці Ікоаней і повідомили, що пломбу знову зірвано, крім того, зламано замок… Цього разу зламано, а не відчинено ключем. Зрозуміло?

Я заціпенів, ніби мене хто вдарив обухом по голові.

— Алло! Алло! — горлає в слухавку прокурор. — Ви чуєте мене?

— Та чую!

— Забрати вас?

— Не треба… Ми разом з Григорашем негайно виїжджаємо нашою машиною. Зустрінемося під будинком.

— Умовилися.

Я повідомляю друзям новину.

— Біжу по торбину й жду на тебе внизу! — зривається з місця Григораш.

Я також виходжу з кімнати. Поваре, ображений тим, що йому не запропонували їхати, хоче довести мені, ніби його також непокоїть ця пригода, і висловлює здогад:

— Гадаю, слід дізнатися, як провели сьогоднішній день усі троє підозрюваних — Паскару, Петронела і Братеш.

Я запевняю його: ідея сама з себе непогана, і ми конче займемось нею, щойно повернемось, і вже знатимемо, що там сталося.

— Ми поспішаємо! — Я підштовхую Григораша.

За п’ять хвилин ми зустрічаємося знову в міліційній «дачії», що мчить нас на вулицю Ікоаней. В руці у мене конверт Титуса Спиридона. Я нетерпляче розпечатую його. Спершу звідти випадає лікарева візитівка, де жахливими карлючками написано: «Увага! На практиці розмови з пацієнтами, приспаними пентатолом, перебігають складніше й довше. Я надсилаю вам синтез моїх бесід із хворою. Не забудьте про «рено». Послуга за послугу». За візитівкою я витягую її сам документ, тобто стислу стенограму розмов лікаря з Лукрецією Будеску. Одразу ж забуваю про Григораша, забуваю й про те, що я в машині й куди їду, жадібно вихоплюючи віддруковані на машинці аркуші паперу:

Лікар. Ти любила свою маму?

Хвора Я її божествила.

Л. Твій батько, перший материн чоловік, яка був людина?

X. Мій тато був добрий, щирий. На різдво дарував мені ляльки, бо знав, що я люблю з ними гратися. Він був страшенно нещасливий.

Л. Що скоїлося з ним?

X. Одного дня він не повернувся додому. Потім я не могла знайти в домі жодних його речей. Я запитала маму: «Де тато?» А вона нагримала на мене: «Відтепер у тебе нема тата! І щоб ти більше не питала мене про нього!»

Л. Скільки ти мала тоді років?

X. Одинадцять.

Л. Ти кажеш, що божествила матір?

X. Вона була гарна і вродлива, і я пишалася, що в мене така гарна мама Я ж була потвора.

Л. Про батька ти більше нічого не дізналася?

X. Мені дещо розповідала сусідка.

Л. Що за людина сусідка? Добра? Зла?

X. Дуже зла. Вона працювала медсестрою в лікарні. То вона розповіла мені, що моя мама вигнала тата, що моя мама — повія. Згодом вона мені сказала, що в мене буде новий батько. Вона не обдурила мене.

Л. Твоя сусідка була заміжня? Мала сім’ю? Як її звали?

X. Георгіна. Ні, вона була незаміжня, була така сама, як я, потвора. «Хто одружиться з таким виродком? — казала не раз мати. Швидше верба почне родити груші!»

Л. Як ти ставилася до вітчима?

X. Я ненавиділа його… смертельно ненавиділа. Але згодом…

Л. Кажи, не соромся!

X. Згодом, коли мені було шістнадцять, мені почали снитися вночі сни… Мені снилося, ніби він хоче лягти зі мною в ліжко, аби любити мене. Мені подобалися ці сни… Проте вві сні я завжди очікувала, що раптом у дверях з’явиться мати… Я лякалася і пробуджувалася, вся вкрита холодним потом.

Л. І часто тобі таке снилося?

X. Щоночі… Мені подобалися сни, але я страшенно боялася… мама з’являлася щоразу, коли ми… і я прокидалася з жаху.

Л. Ти комусь розповідала про сни?

X. Георгіні.

Л. Ти їй розповіла і про те, що смертельно ненавидиш вітчима?

X. Я їй з усім звірялася. В Георгіни я ховалась, коли мама сердилася на мене, мама шукала мене скрізь і не могла знайти.

Л. А чого ти так боялася матері?

X. Бо мені здавалося, ніби вона знає про мої сни.

Л. Хто навчив тебе ховатися від матері?

X. Георгіна.

Л. Які ще поради давала тобі Георгіна?

X. Вона казала: «Дівчино, якщо ти смертельно ненавидиш вітчима і хочеш, аби він не снився тобі щоночі, — вбий його… збудешся його, а заразом і снів. Інакше ти збожеволієш».

Л. І часто вона давала тобі такі поради?

X. Завжди, адже я ходила до неї щодня.

Л. Вона примушувала тебе розповідати, що у вас діється вдома?

X. Атож. І завжди просила, щоб я розповідала їй сни, а потім повторювала: «Якщо хочеш збутися його і цих снів — убий його!»

Л. Вона тебе напоумлювала і як його вбити?

X. Атож. Вона навчила мене робити так, щоб ніхто на мене й не подумав. Вона казала, що знає, як це зробити.

Л. Як?

X. Вибрати момент, коли вітчим спить, і зробити йому укол морфію, а потім перекинути через гак мотузку, щоб люди подумали, ніби він повісився.

Л. Що ти їй відповіла?

X. Хіба я можу зробити так, адже в мене забракне духу й сили, я не хочу і не можу. Тоді вона показала мені шприц. Сказала, що це чиста забавка — зробити укол. Згодом вона пообіцяла мені, якщо я боюся, допомогти.

Л. А що було далі?

X. Одного вечора, коли мама десь забарилася, вітчим почав в’язнути до мене, зовсім як уві сні. Я перелякалася і закричала. Він одлупцював мене й відпустив. І я втекла до Георгіни.

Л. Скільки тобі було тоді років?

X. Сімнадцять. Вітчим сказав тоді, що я дурепа й навіки залишуся старою панною.

Л. Ти казала матері про те, що сталося?

X. Ні, але вона дізналася, бо хтось підкинув анонімку. Вона мене лише спитала, чи це правда. Та я все одно перелякалася, лементувати, як і того разу, коли вітчим поліз до мене.

Л. А Георгіна що сказала?

Х. Що через нього в мене стався нервовий напад: що я повинна поквитатися з ним, порішити його. І що вона приготувала все потрібне.

Л. І ти вбила вітчима? (Хвора підсвідомо тріпає головою). Хто ж тоді його вбив?

X. Георгіна.

Л. А де ти була в цей час?

X. Там, на місці. Я хотіла з ним поквитатись: але не стало духу. А Георгіна обіцяла мені допомогти. Вітчим тоді саме заслаб. Мами не було вдома, поїхала на село. Він попросив зробити йому укол, я й покликала Георгіну. «Дівчинко, — сказала вона мені, — настав твій час поквитатися». А