Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
Тендітний юнак із блідою шкірою і тонкими рисами обличчя. Той самий листоноша. З розгубленого погляду було видно, що мене Кілер упізнав через Тигру. Він спантеличено покрутив головою, так, начебто розминав шию, зробив кілька кроків до дверей. Я злякалася, що він просто втече. Ні, діджей тільки щільно причинив двері й клацнув вимикачем. Спалахнуло світло, атмосфера в артистичній відразу значно покращала.
— Ну от! — серйозно дивлячись на мене, мовив діджей. — Знав, що ви мене дістанете. Не знав тільки, що через клуб. Це ви, так?
— Так, — брехати не було сенсу.
— Ви з міліції, так?
— Припустимо, — ще не знаючи, чи є таке твердження моїм козирем, я не особливо переконувала діджея.
— Чорт! Чорт! Чорт! — діджей раптом відчайдушно застрибав на місці. Я злякалася, що він вдариться головою об стелю, й жестом запропонувала йому сісти. Кілер слухняно опустився на стілець. — Мене Ксюха попереджала. У дядька, каже, зараз баба з ментури, не ходи… А я на стрілу до одного лоба поспішав. Кажу: «Та тю на тебе, зараз зайду, під листоношу закошу — онде скільки газет у бабці в тумбі пропадає — кажи мені код під’їзду та не дрейф».
— А вона? Ксенія? — я боялася злякати говіркого діджея, тому ставила запитання дуже обережно.
— Що вона? Мало там що. Попередила, й добре…
— А чому вона сама не зважилася батькові листа занести?
— А я знаю?
— А чому ви погодилися їй допомогти?
— А я знаю?
Тьху! Картина виходила зовсім дурнувата. Дві особи слабкої статі схилялися над похнюпленим хлопцем, що сидів на єдиному в приміщенні стільці та виголошував своє вельми інформативне «А я знаю?». Тлом до всього цього було нескінченне «бумца-бумца», далеке, але ще доволі дратівливе.
— Та не з міліції вона! — втрутилася Тигра. — Катю, поясніть же йому… Чого він отут комедію ламає…
— Не з міліції? — Кілер миттю випростався, вираз його обличчя знову став нормальним, людським. — А чо треба тоді, га?
— Мені Ксенію потрібно знайти, — навпростець повідомила я.
— Співчуваю. Допомагати не збираюся. Треба буде — сама знайдеться, — теж навпростець відповів діджей, галантно поступаючись місцем Тигрі. Христина відмовилася.
Ах, он як?! Виходить, якщо я з міліції, то треба слинити й дурника з себе вдавати, а раз ні, — можна гордовито підіймати голову й ігнорувати мої розпитування! Эт, Георгія нема на цього Кілера. У нього миттєво заговорив би!
— Слухайте мене уважно, молодий чоловіче, — я намагалася говорити якомога переконливіше. — Я вам зараз усе розповім начистоту, а потім вирішуйте самі, будете ви мені допомагати, чи ні. Тільки врахуйте, йдеться про велику таємницю. Усе сказане повинно залишитися між нами.
Тигра зачаровано стежила за моїми губами. Вона, схоже, була єдиною в цій кімнаті, хто беззастережно вірив мені. Христина чекала, що я відкрию їй таємницю.
— Отож. Я — детектив, найнятий батьком Ксенії для задля безпеки дочки. Напружте-но свій розумовий апарат: чи став би Шумилов витрачати гроші та наймати когось просто так? Якби справа не була надзвичайно серйозною? — я витримала належну паузу й продовжила: — Ця дівчинка — сестра Ксенії. Як гадаєте, чи може Христина бажати зла сестрі?
У очах Кілера промайнула іскра розуміння.
— Так, Ксюха казала, що її двоюрідна сеструха до нас у клуб ходить… З паничиком ошивається. То це ти і є?
— Тигра, — Христина подала діджею руку. Дуже серйозно і значимо. Кілер трохи подумав і потис протягнену долоню. Здається, це свідчило, що назріває взаєморозуміння.
— Продовжую, — суворо перервала я сентиментальності, — як бачите, ми бажаємо Ксенії тільки добра й не розшукували б її без крайньої необхідності.
— А що вона хоча б зробила?
І тут мене понесло. Я завелася та взялась до банального самонакручування.
— У тім-то й річ, що нічого. Вона нічого йому не зробила, а він, собака, уже вийшов на полювання.
— Хто? — очі в діджея покруглішали.
— Маніяк! Ти що, газет не читаєш? Із їхнього театру вже дві дівчинки зникли. Нам достеменно відомо, що тепер Ксенія на черзі. Маніяк знає, де вона ховається, дзвонив її батькові та погрожував! Якщо Ксюшу негайно не знайти, не попередити — вона буде наступною жертвою. Це не жарти, невже не ясно? Хочеш стати співучасником злочину? Від твоїх слів життя людини залежить! Будеш тільки при ментах говорити? Можу їх викликати, якщо потрібно. Зв’язки є деякі. Ти не маєш права піддавати Ксенію такій небезпеці!
— Врятуй мою сестру, Кілере, — ляпаючи вологими очицями, які стали раптом абсолютно наївними та ясними, промовила Тигра. — Вся надія на тебе.
Якби я була чоловіком, то після такого Тигриного погляду зізналася б у місцезнаходженні навіть тих, кого взагалі ніколи не знала. Усе-таки Зінаїда Максимівна добре навчала своїх акторок.
— А чо ж вона мені не призналася, га? Ми ж із Ксенькою начебто туди-сюди… друзі в тобто, — розгубився Кілер.
— Не хотіла тебе хвилювати, гадаю, — знайшла я виправдання для Ксюшки. — А що вона тобі говорила, до речі?
Кілер невідривно дивився на Тигру.
— А ти точно та сама Тигра? Точно, Ксюхина сестра?
— Можу переказати тобі весь її родовід аж до прапрапрадідів.
— Не треба… Краще скажи, який диск вона тобі на бездник подарувала? Це я вибирав…
— Ти?! — Тигра підскочила й кинулася діджею на шию. — Дякую!
Після купи незрозумілих мені слів, які означали назву вищезгаданого диска, між Тигрою і діджеєм встановилося повне взаєморозуміння.
— Справа така. Вона мене просила нікому про притулок не казати. Так потрібно їй — ось і ховається… Я її до себе кликав — відмовилася. Каже, бабця проговоритися може. Що правда, то правда. Бабик Морозов у мене, ледь що — в ЖЕК скаржитися біжить. Ксенія батькові листа сама не понесла — боялася, що він її затримати спробує… От і змушена була до мене звернутися.
— Стривай-стривай, — втрутилась
