І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Вони сиділи на березі річки й чекали майже три години. Мотоцикліст і тепер не промовив жодного слова, а О'Дейвен не зважувався порушувати цю мовчанку. Стемніло досить швидко, і тут із темряви до них раптом підійшов ще одип чоловік. Волосся в нього майже біле, руки довгі й сухі.
— Adelante! — сказав він. — Ходімо!
Це був страшний марш. Спочатку вони йшли полями, потім піднялися на пагорб, схожий на виноградник, нарешті добрались до сірої стрімкої гірської стіни. Чоловік іноді хапав О'Дейвена обіруч і притискував його до землі. Потім вони довго прислухались, чи старий сам пробирався трохи вперед, а його супутник вимушений був подовгу чекати. Дорога стрімко піднімалася в гори. Земля була грузька, мокра і налипала до взуття. Коли О'Дейвен оглядався назад, то в нього складалося враження, ніби вони відійшли недалеко, бо дуже близько були вогні населених пунктів.
Вони піднімались все вище й вище. Чоловік допомагав своєму супутникові, як тільки міг.
О'Дейвен попросив його трохи перепочити, але провідник не погоджувався. Він підніс йому до очей годинник із світними цифрами. Обидві стрілки показували одиницю. «Ще три години, і тоді буде світло!» — сказав він ламаною мовою й підняв утікача. Дерева ставали дедалі нижчими, нарешті й зовсім змиршавіли, і втікачі добрались до першого м'якого снігу, який у міру їхнього просування вперед твердішав і поступово перетворювався в наст. Голі скелі вкривав густий мох. Нарешті вони опинились на вершині гірського хребта, і О'Дейвен відчув, що не зможе ступити далі ні кроку. Старий теж важко дихав, вони обоє спустилися на землю. «Десять хвилин», — сказав провідник. О'Дейвен розстебнув сорочку аж до пояса, незважаючи на холод. Хвилини промайнули, мов секунди. Вони знову вирушили в дорогу. Гори оповив густий, холодний туман. Стежка збігала тепер рівненько, нею навіть легко було спускатися вниз. Ішли вони з годину, старий раптом зупинився, показав ліворуч, потім праворуч і просичав: «Жандарми!»
Ступали вони зовсім обережно. «Adelante, adelante, — шепотів провідник. — Швидше, швидше!..»
О'Дейвен уже неспроможний був рухатись, але напружив останні сили, бо голос старого звучав стурбовано.
— Їм залишалось дуже небагато. Вони були на північному схилі гір, майже на французькому боці. До них гукнули, але вони побігли, і тоді…
О'Дейвен пізніше розповідав містеру Кернею, що цієї миті вони бігли так, ніби їх переслідував сам чорт. Їх ще ніхто не помітив, але О'Дейвен думав, що переслідувачі вже за спиною в них. Бігли вони вниз, старий — попереду. О'Дейвен ледве тримався на ногах, падав, збирав останні сили й біг далі. Ноги — ніби налиті свинцем, у роті з'явився кислий присмак, горло й легені пекло наче вогнем. У вухах стугоніла кров, він стиснув кулаки, а небо світлішало й світлішало, затягувалось блідою голубінню, отруйною голубінню, так йому принаймні здавалося.
Раптом старий попереду зупинився, уп'явшись очима в напівзруйнований негодою прикордонний стовп, підняв догори руки й затанцював довкола цього стовпа. Він сміявся, щось вигукував. «Франція, Франція… Ми врятовані».
— У них ударило кілька куль, продірявили, зробили з них решето, казали нам. Обидва вони були мертві. Так, містере Мейволд, а цього могло б і не бути. Але, думаю, нам слід знову повернутися в сучасність.
Мейволд дивився прямо перед себе. Він спробував уявити собі мертвого О'Дейвена, але це було нелегко, оскільки ніколи не бачив його живого. Одначе уявив собі ситуацію, і картина, яка виникла в нього перед очима, зіпсувала йому настрій.
Повільно добираючи слова, він сказав:
— У Берліні живе мій колега, він твердить, що О'Дейвен загинув в Іспанії. Правда, він неточно визначив час і місце загибелі, але зараз це несуттєво. Коли, ви кажете, відбулася ця втеча?
— У сороковому році.
— Виходить, О'Дейвен помер у сороковому… На три роки пізніше, ніж думає собі Майнк. Ви бачили труп?
— Так. Звичайно, не в натурі. Нам показували фотографії. О'Дейвена легко можна було впізнати.
Він стояв перед бістро в неокупованій частині Франції. Знімок зробили його французькі друзі. О'Дейвен показував його Кернею, коли розповідав про свою втечу. «Я вже в добрій формі, — сказав він. — Рана на шиї незабаром заживе. Отже, я чекаю вказівок від вас, містере Керней. Ваша пропозиція відправити мене до Ірландії сповнює мене великою радістю. Ви представляєте в Іспанії нашу батьківщину. То в чиї ж руки мені надійніше віддати свою долю? Я вам довіряю так само, як своїм товаришам тут і тим людям в Іспанії, котрі колись допомогли мені. До побачення в Дубліні, містере Керней. Навіть якщо ми залишимося з вами політичними противниками, я вам завжди з великою повагою потисну руку».
Керней не хотів зараз думати про це. Не тому, що його гризли докори сумління. Йому стало трохи неприємно, бо помітив на собі погляд Мейволда, на якого ця розмова, видно, справила сильне враження.
Не відводячи очей, професор Мейволд спитав:
— Ви бачили цю фотографію ще до зустрічі з офіцером СС у Південній Франції?
— Так.
— І вас не здивувало, що вам раптом передали вітання від О'Дейвена?
— Я доклав зусиль, аби не показати цього. Але ж ви розумієте, що його прізвище мені випалили небезпідставно.
Посол і офіцер СС говорили, між іншим, про те, щоб знайти відповідну особу, яка могла б, так би мовити, виступити в ролі посередника між Німеччиною та Ірландією. Посередника не в мовному, а в політичному відношенні.
— Для цього потрібна була людина з великим авторитетом в Ірландії, чия політична репутація не ставилася б під сумнів і яку можна було б використати, мов рекламу для нацистів.
— Щось подібне. Але такі міркування висловили німці, це я хотів би особливо підкреслити. Тому й було названо ім'я О'Дейвена. Я можу лише підтвердити, що в нас на батьківщині, особливо серед простого люду, він був дуже популярний. Але хіба це мало значення? Стюарт Джеймс О'Дейвен був мертвий. І тут мого партнера прорвало.
