Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
Генерал збагнув мій маневр і вирішив не втручатися.
А скаржниця знову перебиває мене, стаючи в обороні доньки:
— Він розлучиться. Він буде допомагати сім’ї згідно з законом!
Але я не вважаю на її репліку.
— Повторюю: місце Петронели Ставру одне з чільних ще й тому, що не з’ясовано, чий шприц знайдено на місці події…
— Вона знайшла його! — не дає й тут доказати товаришка Ставру, нервово бгаючи торбинку.
— Перепрошую, але ваша заява не має жодної ваги для слідства. Ми запросили вашу дочку в міліцію, бо тільки вона сама могла впізнати шприц, знайдений у помешканні Крістіана Лукача. Той самий шприц, товаришу генерале, який зіграв безпосередню роль у смерті студента.
Можна було, звичайно, згадати й про ампулу, але я вчасно стримуюсь. Вважаю свій рапорт завершеним.
Мовчання стає важким, нестерпним. Перша не витримує товаришка Ставру й підводиться зі стільця.
— Я зрозуміла… — кидає вона з погрозою. — Звідси я піду далі, аж до Центрального Комітету, там я знайду на вас управу.
Як я помилявся, гадаючи, ніби вона склала зброю. Не такі це люди, щоб легко здавати свої позиції. Вона певна, що нема таких дверей, які б не відчинилися перед нею.
Засмаглі генералові щоки вкриваються червоними плямами: видно, що він розгніваний, але стримує себе.
— Я прошу вас іще трохи затриматися, товаришко Ставру. Звичайно, це ваше право — звертатися із скаргами куди завгодно, і я всіляко раджу вам скористатися зі свого права, але наша розмова ще не закінчена. — Він повертається до мене: — Товаришу капітане, займайтеся своїми справами, продовжуйте слідство. Бажаю вам успіху!
Я підводжуся, салютую йому й залишаю кабінет. Вийшовши у приймальню, помічаю, що піт з мене котиться градом, аж сорочка прилипла до спини.
У коридорі зупиняюся біля відчиненого у внутрішній двір вікна. За вікном усе ще похмурий осінній день. Відчуваю потребу вдихнути на повні груди це холодне, але збудливе повітря. І так, заплющивши очі, стою якусь мить — не хочу нічого думати, проте думки лізуть у голову самі: «Зазіхнув на честь?!» Яке нахабство! Кому спала на думку ця ідея: Петронелі чи її мамусі? Обидві вони одного тіста книш. Завдяки своєму становищу на ієрархічних щаблях суспільства вони переконані, що їм нічого не може загрожувати.
«Зазіхнув на честь… Чому Петронелина мати не назвала свідка? Єдиного свідка, який міг би підтвердити їхню брудну вигадку? Власника пантофлів, того, хто зачаївся у квартирі й підслухав пашу розмову з Петронелою. Чи вона не знала, що він був присутній під той час? Не думаю, що вона не в курсі любовних походеньок своєї дочки. Безперечно, сама мріє породичатися із знаменитістю. І її плебейство, подібне до мого чи генералового, раптом ушляхетниться родинними взаєминами з відомим маляром. Дочка — лікар, зять — славетний маляр Валеріан Братеш! Жителі містечка Кимпія Дунерій попадали б од заздрощів…»
Логіка моїх думок вимагає відповіді на запитання: а чи розповіла Петронела своєму коханцеві, що студент шукав, де б добути морфій? Якщо розповіла, то як поставився Братеш до цієї звістки? Я повертаюся подумки до версії з нещасливим випадком, і здається цілком природним таке міркування: якби Братеш зголосився супроводжувати свою кохану до мансарди, то він був би присутній при тому, що сталося, і, звичайно ж, кинувся б їй на допомогу. Отже, ми з’ясували роль і третьої особи з переліку підозрюваних у вбивстві Крістіана Лукача.
Ну, а яка ж тоді роль четвертої особи — Лукреції Будеску? Я згадую доктора Титуса Спиридона, який знає таємницю експерименту, проведеного понад тридцять літ тому… Чи надіслав він мені конверта? Я відходжу од вікна і, трохи оговтавшись після розмови в генераловім кабінеті, рушаю в нашу рідну з Поваре кімнату, зовсім забувши, що полковник Доня наказував зайти до нього.
17
У нашому кабінеті, чекаючи на мене, Григораш мирно розмовляє з Поваре.
— Прибув конверт від доктора Спиридона? — було перше, чим я поцікавився, потиснувши руку Григорашеві.
— Поки що ні, — відповідає Поваре. — Чого хотів од тебе генерал?
— Хотів підвищити мене в чині й просив моєї згоди. Звісно, я не погодився… — жартую я, проте, ясна річ, мої колеги збагнули, що я не маю охоти переповідати їм свою розмову з генералом.
— Дуже мені шкода, Лівіу, — переходить до справи Григораш, — але всі лабораторні дослідження свідчать, що Лукреція Будеску поза підозрою.
— Ясно, — кажу. — Крім її власних зізнань, які нічого не важать, оскільки це зізнання людини несповна розуму. А інших доказів ми не маємо.
— Залишається шприц, — нагадує Григораш. — Чий він? Петронели Ставру?
Перед моїми очима постає товаришка Ставру, погрозливо блискаючи своїми сережками.
— Мабуть, ні. Напевне ні, бо Петронела знайшла свою пропажу.
— Звідки ти знаєш? — зачудовано дивлячись на мене, питає Поваре.
Я оглядаю замислені обличчя друзів. Мовчанка затягується. Я вирішую поділитися з ними своїми намірами:
— Певну надію нам залишає ампула й відбитки на ній… Нам ясне коло підозрюваних осіб: Лукреція Будеску, Тудорел Паскару, Петронела Ставру і Валеріан Братеш. Лукреція Будеску, мабуть, відпадає… Залишаються троє. Щоб визначити, хто саме з цих трьох підозрюваних справжній злочинець, мусимо взяти в них відбитки пальців. Що скажеш, Григораше?
— Геніально!
— От тільки як ми їх добудемо, — висловлює свою думку Поваре.
Звичайно, це штука непроста, проте довго думати теж не випадає. Тут я цілком звіряюся на Григораша, на його винахідливість. Погляди паші зустрічаються.
— Знаєш, Григораше, на мою думку, відділ боротьби із спекуляцією вже має відбитки пальців Паскару, — підказую йому.
— Гаразд, я зайду до них. Паскару Тудорел…
— … кличка Енессі.
— Залишаються двоє — Петронела і Братеш, — задумливо мовить Поваре, — не так уже й багато.
Задзеленчав телефон. Я беру слухавку. Черговий з бюро перепусток доповідає, що принесли пакет од лікаря Титуса Спиридона.
— Пришліть із ким-небудь, — прошу його.
— Ні з ким, товаришу капітане.
— Гаразд, я сам спущуся по нього.
Я кидаю слухавку на важіль, радий, що Титус Спиридон дотримав слова. І тут телефон задзвонив знову.
— Капітане, це ви?
Впізнаю прокурорів голос. Прокурор шукає мене, але мені чомусь кортить подратувати його.
— Який капітан, тут їх двоє!
— Капітан Роман.
— Слухаю вас.
— Шановний, якщо справа Крістіана Лукача й далі висітиме на моїй шиї, то я незабаром здурію! — забідкався прокурор.
У мене від лихого передчуття по
