Злий - Леопольд Тірманд

Якщо чиєсь життя можна назвати чеканням, то Юліуш Калодонт з деякого часу жив саме таким життям.

Тридцять разів, устаючи з ліжка й одягаючи ранкові капці, Юліуш Калодонт запитував себе, чи об'єкт його туги носить капці та які саме: з задниками чи без них? Розбиваючи за сніданком яєчко, зварене м'яко, Юліуш Калодонт запитував сам себе, чи він любить яєчка на м'яко, а як ні, що він їсть на сніданок?

Господиня Юліуша Калодонта, бабуся на ім'я Гелена i на прізвище Ліпінська, дійшла за цей час висновку, що в світі діється щось недобре. Коли Юліуш Калодонт в котрий уже раз повертався додому опівночі і ще довго ходив по кімнаті, вигукуючи якісь слова, старенька тривожно натягала ковдру на вуха, шепочучи тремтячим голосом:

— Що сталося з паном Калодонтом, найсвятіша діво? Наче підмінили його! Не інакше: стане актором!

Цей діагноз для неї був справді катастрофічним, бо ж походив з її смутного досвіду, набутого півстоліття тому; це були спогади про кількох молодих акторів варшавської сцени, яким вона прибирала й варила та які не заплатили їй ні гроша, не кажучи вже про інші прикрості.

Тимчасом нічні мандрівки Юліуша Калодонта означали, що він готується до надзвичайно серйозної розмови, яка неодмінно мала відбутися.

Кілька разів старого відвідувала Марта Маєвська, з якою з'єднувала його щира дружба. Марта частенько зупинялася по-сусідськи біля кіоска, і вони охоче розмовляли на різні теми, від погоди аж до почуттів. Марта була дуже стримана, але Калодонт зробив з її скупих слів висновок, що той білявий лікар швидкої допомоги, з яким вони познайомилися в комісаріаті, — без сумніву, людина гідна уваги. Але всі спроби Калодонта зав'язати розмову про ті дивовижні ясні, пронизливі очі, про які Марта так схвильовано говорила в комісаріаті, натрапляли на глуху стриманість і мовчання; отож кінець кінцем Калодонт вирішив, що Марта про них забула або принаймні хоче зовсім забути.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Та все сталося зовсім інакше, ніж це передбачалося у восьми тисячах чотирьохстах варіантах, обміркованих Юліушем Калодонтом.

Вечір був холодний, але приємний, і Калодонт, розчаровано зітхнувши, як зітхав уже тридцять разів протягом останніх тридцяти вечорів, засунув вікно вітрини спеціальною віконницею, поскладав і замкнув товар, поправив одіж і кашкет на голові, пригладив вуса, взяв ціпка й вийшов з кіоска бічними дверима. Він зачинив їх і вже збирався повернути ключ у замку, коли раптом заціпенів. Спершись плечем на стіну, навпроти нього стояла невисока, щупла постать у невимушеній позі, з цигаркою в роті. Калодонт двічі кашлянув, не маючи сил обізватися. Подив, страх і радість переплуталися в його душі, відбираючи мову.

— Добривечір, пане Калодонте, — привіталася постать тихим, але ясним голосом, в якому відчувався усміх. — Дуже радий вас бачити.

— Я-а-а тттеж, — пробелькотів нарешті Калодонт. — Тільки, — продовжував він з раптовою небезпечною рішучістю, — я ж вас, пане, зовсім не бачу… Не знаю, чи ви низький, чи високий, старий чи молодий, бридкий чи гарний… Не знаю нічого, розумієте? А я б так хотів…

— Розумію, дорогий пане Калодонте, — відповіла постать. — Розумію чудово. Якщо ви дозволите, ми пройдемося трохи разом. Я проведу вас додому, добре? А тепер, прошу, замкніть двері й візьміть ключа з собою.

— Добре, — зітхнув Калодонт і поправив свого кашкетика рухом, повним тривоги. Замкнув двері на ключ і вдвох з незнайомим рушив у бік Княжої.

Вечір був зоряний, площа Тшех Кшижи була добре освітлена, а проте Калодонтові не пощастило навіть заглянути в обличчя невідомого. Якась стіна начебто відгороджувала Калодонта від цього обличчя. Він бачив, що чоловік, який іде поряд, — такий самий на зріст, як і він, тобто не високий, не низький, а такий собі — середній; що на ньому дощовий плащ, тісно стягнений поясом та з широким, піднятим коміром, що на ньому нема пі капелюха, ні кашкета, що він іде легко й тихо і тримає руки в кишенях Калодонт вгадував, чи швидше відчував напружену силу, якою віяло від незнайомця.

— Дорогий пане Калодонте, — почулося нарешті з-за піднятого коміра, — чи ви готові?

Юліуш Калодонт хотів зупинитися й кинути невідомому мільйон запитань. Але він не зупинився і не запитав нічого. Повагом крокував далі поруч із силуетом у дощовому плащі й спокійно, але рішуче, начебто все було зовсім просте й очевидне, відповів:

— Так.

— Отож я можу на вас розраховувати? — спитав тихий звучний голос.

— Звичайно. Можете, пане, розраховувати.

— Я дуже радий, — радісно обізвався голос з-за піднятого коміра. — Я повинен вам багато дечого з'ясувати, пане Калодонте, повинен розтлумачити безліч речей, але прошу, скажіть мені зараз: чи можете ви мені повірити й ще трохи почекати моїх пояснень?

«Ні, ні, ні!» Ці слова пекли губи Калодонтові, мов краплі сірчаної кислоти, та ці ж самі губи шепнули тихо, але впевнено:

— Звичайно. Я вам довіряю, пане. З охотою почекаю, поки ви самі визнаєте, що настала слушна хвилина для пояснень.

Тоді голова з піднятим коміром поволі обернулася до Калодонта і Юліуш Калодонт вперше побачив очі на цьому обличчі. І хоча вони дивилися приязно й навіть весело, у Калодонта сипнуло морозом по спині і наче крижана рука стисла горлянку. Ці очі викликали гнітючу думку — які вони, мабуть, жахливі в нестямній люті та до яких потворних вчинків здатний тоді власник оцих очей.

«Оце так погляд! — подумав занімілий Калодонт. — Марта мала рацію, ой, мала рацію…»

— Бачите, пане, люди здебільшого мене бояться… — почувся з-за коміра голос, в якому бринів смуток.

Голова за коміром відвернулася, але Юліуш Калодонт відчув, як його обсипало жаром палючого сорому.

«Невже він побачив, що і я?.. Ах, ця Марта!» відчув він раптовий прилив люті до Марти. І раптом зрозумів усе… «Адже вона його боїться, просто боїться», подумав Калодонт дуже стурбовано.

— Ні, чому… — пробелькотів він за хвилину, — це вам здається… Пане…