Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук
Отець Людвіг вийшов із-за дерева, махнув рукою послушникові, щоб зник. Посміхнувся і вклонився відвідувачеві, зробив жест, який можна було сприйняти як бажання благословити, та молодик ніяк не одреагував на нього, й ченець указав йому на лавку попід кипарисом.
Карл зачекав, поки ченець сяде, й опустився поруч.
Отець Людвіг дивився не дуже люб’язно, хоч і намагався заховати погляд. Весь вигляд його обличчя, видовженого, гострого, буцімто сокира, породжував неприємні асоціації: здавалось, монах прагнув з задоволенням розрубати свого співбесідника. Дивився на Карла очікувально, морщив чоло, навіть на його лисому черепі заворушилася шкіра.
Карл ще ніколи не бачив такого і, вражений, не відводив очей. Певно, йому слід було починати розмову, та сидів, наче язик прилип до піднебіння.
Отець Людвіг перший порушив мовчанку:
— Мені передавали, що ви маєте якусь справу…
Карл озирнувся по боках і, нікого не побачивши, присунувся до ченця й запитав пошепки:
— Чи бачили ви чорний тюльпан?
Якась тінь майнула в очах отця Людвіга. Та лише на секунду, бо й далі дивився запитувально й гостро. Якщо він знав пароль, то проявив чудову витримку.
— Ну, а якщо й бачив? — ледь поворушив губами.
— Невже ви не пригадуєте?..
Шкіра на черепі отця Людвіга розгладилася. Він посміхнувся Карлові, як дитині, здавалося, зараз погладить його по голівці.
— Я вже вийшов з віку, коли граються в таємниці. Мене цікавлять лише книжки.
— Але ж ви повинні пам’ятати пароль, який дав вам Кальтенбруннер! — не витримав Карл. — І назвати мені дві цифри шифру.
Отець Людвіг і далі дивився лагідно.
— Але я ніколи в житті не бачив Кальтенбруннера, якщо ви маєте на увазі того… — непевно хитнув головою,
— Так, обергрупенфюрера Ернста Кальтенбруннера, — ствердив Карл. Позиція монаха збентежила і одночасно розізлила його: для чого ж гратися? — Вам доручили таємницю державної ваги, й ви повинні назвати мені дві цифри.
Шкіра на черепі монаха знову зібралася зморшками.
— Від шифру? — пробуркотів. — Ви маєте на увазі… — Нараз погляд його посвітлішав — отець Людвіг згадав чи нарешті збагнув, чого від нього вимагають. — Від банківського шифру?
Карл кивнув автоматично і, побачивши, як одразу загорілися очі монаха, пошкодував, що відразу виказав себе.
— Я не знаю, що означають ці цифри, ви повинні назвати їх — і все, — спробував виправити помилку.
— І хто ж послав вас до мене?
— Не маю права назвати.
Ченець позирнув на нього допитливо. Задумався, не відводячи очей. Наразі спитав:
— Вас послали тільки до мене? Чи ще до когось?
— Ви хочете знати більше, ніж вам належить, — посміхнувся Карл.
Монах докірливо похитав головою.
— Ви ще зовсім молода людина, й таке мені…
— Цифри! — жорстко обірвав Карл.
Мабуть, отець Людвіг прийняв рішення, бо погладив себе долонею по черепу й мовив примирливо:
— Добре. Але нам доведеться проїхати тут недалеко… кілометрів тридцять… Я сам відвезу вас.
— Для чого? Невже ви не пам’ятаєте цифри й пароль?
Монах посміхнувся. Тепер очі його не сховались під повіками, дивились приязно, відкрито.
— Мені приємно побачити вас, юначе, одного з нашої молодої гвардії. І я не відпущу вас так, у нас є райський куточок, поїдемо, повечеряємо, поговоримо…
Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови — якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римський!
— Але в мене обмаль часу, — все ж спробував заперечити.
— Ви не один в Ассізі? — запитав отець Людвіг.
Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:
— Ті, хто послав мене, вважають, що таку делікатну справу не можна доручати кільком.
— Точно, — ствердив отець Людвіг. — Поїхали, мій молодий друже, — мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: — Ви знаєте, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.
Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б нечемно відмовитись від запрошення.
Отець Людвіг провів його через парк до монастирських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на «форді» за монастирську браму й посадовив Карла. Повів машину вузькими безлюдними завулками. Вони обігнули місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягнулись виноградники!й оливкові гаї. «Форд» натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.
— У мене там, — непевно кивнув головою отець Людвіг, — є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.
Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.
О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапилось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, відмовився.
Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет постукала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.
«Фольксваген» стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:
— Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.
— Чому?
— Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручання поліції зіпсує Карлові всю гру.
