І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
— Кому довірився О'Дейвен? І чому ви вважаєте, що псевдодрузям?
— Іспанським комуністам, містере Мейволд! О'Дейвен почув голос. «Сатагасіа!», а потім «товаришу!» За рогом коридора стояв чоловік. Він не вийшов звідти, а пише кивнув. О'Дейвен побачив, що той у береті і з бородою. «Camarada» і «товаришу» він сказав ще раз. О'Дейвен повільно пішов до нього. Чоловік ступив йому крок назустріч, схопив його за руку й потягнув за собою.
— Так, іспанські комуністи допомогли йому втекти. Не знаю, як назвати цю операцію, мужньою чи легковажною, н усякому разі, вона принесла О'Дейвену смерть. Нам передали його особисті речі, які залишились після нього — простирадла та білизну. Оскільки родичів він не мав, то я «першу зберігав ці речі в посольстві, а пізніше відправив їх в Ірландію, не знаю, що там з ними сталося.
— Стривайте, містере Керней, це все зараз другорядне.
— Чому? Ви спитали, як до мене потрапили особисті речі О'Дейвена. Я намагався відповісти на це запитання, може, занадто багатослівно, але так уже вийшло.
— Гаразд, я вас запитую, що тут спільного зі смертю О'Дейвена? Він був убитий при спробі втекти?
— Я цього не бачив, містере Мейволд. У березні тридцять дев'ятого року, коли закінчилась іспанська війна й за півроку до початку другої світової війни, ми мали змогу налагодити стосунки з новим урядом, країна перебувала в катастрофічному становищі. Минуло ще чимало часу, поки все трохи нормалізувалося. Але в той час Гітлер уже напав на Польщу, а згодом окупував половину Західної Європи. 1 хоч на рівні урядів з нами обходились запобігливо, однак середні й нижчі інстанції навряд чи були зацікавлені допомагати нам. Відтак нам доводилось, я вже про це згадував, часто братися за досить незвичні речі, щоб взагалі встановити хоч якийсь зв'язок з нашими людьми. Наскільки мені тоді вдалося з'ясувати, втечу підготували добре і спочатку все відбувалося без ускладнень.
О'Дейвен згодом не міг точніше пригадати, як він вибрався з в'язниці. Чоловік провів його по кількох коридорах, вони спускалися й піднімалися сходами, ішли через якісь приміщення, захаращені старим мотлохом, і нарешті пройшли через подвір'я.
За кілька хвилин вони були біля вузького й низького отвору, крізь який О'Дейвен вимушений був лізти ногами вперед. Через три-чотири метри він відчув під ногами твердий грунт: вони були на волі. Не кажучи ні слова, незнайомець узяв його під руку, й вони пішли до населеного пункту, вогні якого виблискували в долині. Перед входом у село зупинились під ліхтарем. Чоловік дістав з кишені штанів і дав О'Дейвену записку. Там було: «Ідіть до майдану біля церкви. З будинку вийде подружжя. Пройдіть за ним». Незнайомець попросив віддати йому записку, порвав її на дрібнесенькі клаптики, а сам зник.
О'Дейвен пішов повз перекособочені глиняні хати, орієнтуючись на шпиль церковної дзвіниці, що височів над дахами. Неподалік від майдану неквапливо йшли чоловік і жінка. Утікач не знав, чи це та сама пара, за якою йому треба йти слідом. Та оскільки більш нікого ніде не було, він і подався за ними. Зненацька ті розійшлися в різні боки, жінка завернула в якийсь провулок.
Такого він не сподівався і невпевнено поплентався за чоловіком. Але невдовзі позад себе почув кроки. Це була та сама жінка, вони взяли його всередину. Тепер уже всі разом вийшли із села й подалися польового дорогою. Зліва й справа стояли високі тополі. Іноді з-за хмари визирав місяць і кидав своє примарне світло на нічний краєвид. Приблизно за півмилі за селом стояв селянський будиночок.
— О'Дейвен, мабуть, десь переховувався, — сказав колишній посол, — бо на його слід напали лише через кілька днів.
Чоловік пішов до будиночка. Невдовзі у темряві крізь прочинені двері бризнуло світло. О'Дейвен зайшов всередину. Чоловік зачинив за собою двері й простягнув руку. «Camarada, товаришу!» — сказав він. Був він високий і дужий, а руки в нього жилаві й мозолясті. Потім зайшла в будинок і жінка. Обличчя її почервоніло від хвилювання. Вона обняла втікача, і на нього звалився потік слів, з яких він не зрозумів нічогісінько. Чоловік показав на рот, поворушив нижньою щелепою, наче жував, і звів догори брови. О'Дейвен кивнув. Жінка принесла хліб, вино, сир, ковбасу. Вони стояли перед ним і задоволено дивилися. Чоловік скинув пальто, зняв шапку, потім узяв у зуби люльку й зручно всівся. Що це мало означати? О'Дейвен захвилювався. Чоловік похитав головою, підняв руку й показав два пальці. О'Дейвен нічого не міг збагнути. Тоді й жінка зробила такий самий жест і приклала обидві руки до щоки, схилила голову й заплющила очі. Нарешті О'Дейвенові дійшло: йому пропонували виспатись і перебути тут два дні.
— Ви кажете, що люди, які допомогли О'Дейвену втекти з в'язниці, комуністи. Звідки ви це знаєте, містере Керней?
— Від службових осіб, яких ми опитали. В усякому ралі вони були противники Франко. Крім того, декого з них упіймали і від них дізналися про приблизний шлях втечі. Цей шлях вів, як і здогадувались, на північний схід, аж до Піренеїв.
О'Дейвен досить швидко оговтався і зрозумів причину свого вимушеного притулку. Багаторічне ув'язнення настільки висотало його сили, що він без перепочинку не зміг би перебороти труднощів, які на нього чекали. Через дві доби на світанку прибув чоловік на мотоциклі. На ньому надто простора шкіряна куртка, а сам він геть не схожий на подружжя: скупий на слово, майже грубий. Прибулий звелів О'Дейвену сісти на заднє сидіння й дав газу, перш ніж той устиг попрощатися зі своїми господарями.
Вони їхали без перепочинку, і вже під обід О'Дейвен міг розпізнати на горизонті темні обриси Піренеїв. Одного разу їм довелось заховатися в лісі, бо по дорозі рухалась військова колона.
— О'Дейвена практично передавали з рук у руки. Все було підготовлено до дрібниць, операція відбувалась майже з військовою точністю. Іспанські чиновники згодом вважали, що тут брали
