Злий - Леопольд Тірманд
— Так, — ствердив Колянко, — ми знаємо одне одного дуже добре.
— Мене ось що дивує, — продовжував Дзярський, — як це я не знав про випадок з лікарем Гальським.
Обидва зайшли до канцелярії. Дзярський пред'явив свою посвідку і зажадав, щоб йому показали акт про прийняття Вітольда Гальського до лікарні.
Немолодий худий співробітник у сірому халаті сказав:
— Я саме тоді чергував і добре пам'ятаю, як це було, пане поручику. Вітольда Гальського привезла не швидка допомога, а звичайне таксі. З ним був якийсь пан, котрий виконав усі формальності.
— А який же він був на вигляд, цей пан? — швидко спитав Дзярський, охоплений раптовим передчуттям.
— Такий низенький, немолодий пан у котелку, з парасолькою, — відповів співробітник. — Жовте кістляве обличчя і старомодний комірець. Я запам'ятав його добре, бо ще здивувався, як це такі оригінали ходять досі по світу.
Колянко, здавалося, був дуже вражений цим повідомленням.
— Я був переконаний, що його привезла швидка допомога, — тихо мовив він. — Який недогляд…
— Ні, ні, — відповів співробітник. — Якраз не швидка допомога, як тих останніх шістьох. І тому пан поручик не дістав про Гальського рапорта від швидкої допомоги.
— Яких шістьох? Звідки? — здивувався Колянко. — Нічого про них не знаю…
— От ми й сквитувалися, — ущипливо зауважив Дзярський. — Я не знав про Гальського, ви не знаєте про цих шістьох. Ви мені розповіли про Гальського, я вам розповім про тих. Можемо йти. До побачення, — кивнув він головою співробітнику в сірому халаті.
Обидва вийшли на вулицю. Дзярський наблизився до машини.
— Може, трохи прогуляємося? — спитав Колянко,
— Охоче!
Дзярський відіслав машину.
Вони йшли Новогрудською вулицею до центра, прямуючи під низькими ліхтарями серед голих ще дерев у млі вогкого вечора, що снувався поміж чорними мурами.
— Слухаю вас, пане поручику, — нагадав Колянко. — Чекаю вашого реваншу.
Коли Дзярський скінчив оповідати, Колянко сказав:
— Наскільки я встиг вас вивчити, ви розповідали мені все це зовсім не з огляду на якусь там гру чи необхідність реваншу. У вас є своя мета.
— Правильно, — відказав Дзярський, — я хочу, щоб ви про це написали.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якусь хвилину вони йшли мовчки. Раптом Дзярський зупинився.
— Редакторе, — мовив він рішуче, — я мушу побачити лікаря Гальського.
Колянко наче отямився від задуми.
— Я ж сказав вам, пане, що він і досі непритомний, у її у нього півгодини тому. Розмовляв з його палатним лікарем.
— Це нічого, — буркнув Дзярський. — Ви, як хочете, а я повертаюсь. — Він рушив назад, до лікарні.
— Я іду з вами, — наздогнав його Колянко.
Вони швидко пройшли Новогрудською і увійшли на територію лікарні. Колянко впевнено вів Дзярського по коридорах головного будинку. Біля дверей окремої палати, де лежав Гальський, вони зустріли низенького кремезного лікаря в білому халаті. У нього було втомлене обличчя і ще більш втомлені очі.
— Чудово, що ми вас зустріли, пане докторе, — привітався Колянко. — Ось це пан поручик Дзярський із Головної команди міліції, який хоче побачити Гальського. Можна це зробити?
— Що там бачити? — знизав плечима лікар. — Тяжкий випадок. Гальський весь час лежить непритомний, хоч є надія, що він з цього якось видряпається.
— І все-таки можна зайти? — спитав Дзярський. Це запитання звучало чемно, але досить офіціально.
— Звичайно, — не дуже охоче згодився лікар. — Якщо вам у службовій справі, пане поручику…
Лікар обережно відчинив двері вузької, довгої кімнати, пофарбованої в синьоблакитний колір. Вглибині стояло ліжко з температурним листком над узголів'ям. Обіч нього — біла тумбочка й два стільці. В кімнаті панував півморок,
Дзярський, Колянко і низенький лікар наблизилися до ліжка. З кожним кроком обличчя їх витягалися від подиву. У Вітольда Гальського були широко розкриті очі: він ясно й свідомо дивився з-поміж бинтів.
Лікар швидко й обережно взяв руку хворого і намацав пульс. Потім натиснув кнопку дзвоника на стіні й повернувся до Дзярського й Колянка:
— Іду приготувати все потрібне для ін'єкції, — і хутко вийшов з кімнати.
Безкровні губи Гальського з зусиллям ворухнулися, в його очах жевріло якесь благання. Дзярський і Колянко нахилилися над ліжком і почули шепіт:
— Пам'ятаю, пригадую, це ж редактор…
По спині Колянка пробігло тремтіння, коли він зрозумів, що Гальський звертається до нього.
— Спершу мене побили… але як… а потім… — щось на зразок усміху відбилося на обличчі Гальського. — …потім я бачив ці очі… світлі, палаючі… Він мене сюди привіз…
Бліді повіки впали на втомлені зіниці, відгороджуючи пораненого від усього світу, біле обличчя тепер зовсім зливалося з бинтами, які його оповивали.
— Уффф! — хрипко зітхнув Колянко, — аби це тільки йому не пошкодило.
Швидко й беззвучно відчинилися двері, і до кімнати в'їхав скляний столик на коліщатках. На ньому стояли коробочки з шприцами й різні складні медичні прилади. Слідом за низеньким лікарем увійшли дві сестри.
— Дуже перепрошаю, панове, — промовив лікар гостро й нервово, — але треба вийти з кімнати. Нічого не вдієш, пане поручику, — продовжував він, наче попереджаючи опір з боку Дзярського, — але в цю хвилину тут порядкую я.
Дзярський глянув на нього з симпатією і мовчки вийшов разом з Коляпком.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
1
Юліуш
