Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— А раптом він і справді записку лишив? Ти чому не подивилася?

— Ніколи було, — збрехала я, но бажаючи зізнаватися подрузі, що я ледве кинула погляд крізь відчинені двері кухні та виявила на столі нещасну чашку, як відразу мало не з'їхала з глузду від ляку. — Я ж до тебе поспішала.

— То чому ми досі ще тут? Їдьмо мерщій!!!

Відмовити Вікторії, коли вона була сповнена рішучості, видавалося річчю немислимою.

— А телефон?

— А секретарка нащо?

— Може, самі не потикатимемось? Може, охоронця з собою візьмемо?

— Не хочу поки афішувати свої неприємності, — коротко кинула Вікторія, вже тягнучи мене за руку до дверей. — Зрештою, це лігво бандитів, чи твоя квартира?

— Це моє лігво. Ой, відчуваю, якщо Жорик колись довідається про всі ці події, то тієї ж миті лусне від люті й занепокоєння, або ж зведе мене в могилу своїми повчаннями.

— Уже краще хай це зробить він, а не твій Хтось. Я не про повчання, я про могилу, — любо всміхнулася Вікторія. — Заводь «Форда», я зараз віддам твою дискету одній перевіреній людині та вийду. Копію Олександрового списку я йому вже віддала. Він обіцяв подивитися, чи нема в інтернеті інформації про людей із цими прізвищами.

— Що за людина? — насторожилась я.

— Це з наших старих електронщиків. Ще я дала йому на розгляд схеми, які знайшла в Олександровому столі.

— Я б ніколи не здогадалася, — захоплено кивнула я, — ані віддати ці схеми на дослідження, ні взагалі навіть про те, що вони мають якесь значення.

Вікторія втішено пирхнула і зникла в одному з кабінетів. Я помахала дисциплінованому швейцарові ручкою і вийшла на вулицю.

— А де колишній охоронець? — спитала я, коли Вікторія вже хазяйновито поправляла накривку сидіння, зручніше влаштовуючись на пасажирському місці.

— Звільнили. Щиро кажучи, то був єдиний персонаж зі старої команди, скороченню котрого я рада.

Вікторія чесно, але марно силкувалася запобігти масовим звільненням вірних співробітників, не вважаючи дисципліну головною складовою якісної роботи. Дивно було чути, що чиємусь скороченню вона таки раділа.

— А чому?

— Класний хлопець, але останнім часом у нього з'явилася нестерпна звичка.

— Яка?

— Він їв смажену картоплю.

Я серйозно замислилася.

— Ну то й що? — усі мої спроби встановити можливі негативні наслідки такої звички скінчилися невдало, і я таки зважилась на запитання.

— А те, що його електрична плитка розповсюджувала нестерпний сморід по всій конторі. Нормальні люди такого запаху не зносять.

— Давно це у вас нормальні люди почали працювати?

— Ну, є деякі, — ніяково посміхнулася Віка. — А ненормальні — тобто програмісти всілякі, що на роботі ночують — той запах ще більше ненавидять, оскільки він про їжу нагадує. А в них із їжі самі тарілки. Загалом, запропонували йому харчуватися вдома. Він сприйняв це буквально.

— Буває…

До моєї квартири ми, не змовляючись, скрадалися навшпиньки. Удвох, звичайно, було не так страшно, але все-таки…

— Якщо він там, треба захопити його зненацька! — швидше для виправдання власної поведінки прошепотіла я.

Обережно встромила ключа а замкову шпарку й потягла двері на себе. Природно, передовсім ми зазирнули в кухню. Чашки на столі не було. Я протерла очі. Вікторія підозріливо примружилася, позираючи то на мене, то на порожню поверхню столу.

— Ти впевнена, що тут була чашка?

— Атож.

— Ти впевнена, що не вигадала її?

— Звісно!

Вікторія хижо пригнулась і двома стрибками досягла шафи для посуду.

— Вона? — Віка витягла одну з чашок і чомусь перейшла на шепіт.

— Вона.

— Вітаю. У тебе не шизофренія. Чашка мокра. Її недавно помили.

Наступні сорок хвилин ми провели в пошуках записки чи будь-якої іншої звістки від Когось. На жаль, чашка була єдиним свідченням перебування в помешканні сторонніх.

— Агов, — на порозі став сусід Артем, — а чого ви дверей, типу, не зачиняєте?

— Клас! — поява хоч якогось, але все-таки чоловіка, миттю повернула мені бадьорість. — Від лиходія ховаємося, а самі не замикаємось. Втім, вони йому й не перешкодили б…

— Катю, — Вікторія чомусь пополотніла й кілька разів смикнула мене за рукав, — Катрусю…

— Що? — мене щиро стурбував стан здоров’я подруги. Здавалося, вона зараз зомліє.

— Води, мерщій! — закричав сусід, а потім додав крізь зуби: — Типу!

Артем навчався в медичному інституті. Коли він помітив, що Вікторії зле, миттю згадав про клятву Гіппократа. Поки я бігала в кухню та набирала в чашку води, сусід уже встиг схопити з підвіконня вазу з тюльпанами. Квіти полетіли на підлогу, Вікторія, що вже розплющила була одне око, негайно гепнулася слідом за ними. Вода була аж ніяк не першій свіжості, отож бідолашній стало ще гірше.

— Агов! — Артем несміливо потрусив Вікторію за плече. — Доведеться лікувати, — винувато повідомив він мені та рвучко хльоснув долонею по щоці хворої.