Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

А потім він посадив її у своє авто, і вони цілий тиждень їздили Італією, заглядаючи у потаємні куточки, насолоджуючись культурою та багатствами тієї країни, де вона завжди хотіла жити, а він – ніколи.

Принцип грав свою роль бездоганно, був ідеальним чоловіком для вродливої жінки, сипав наліво й направо грошима, кляв українську й російську владу, говорив про щастя, яке він пізнав півроку тому, коли назавжди покінчив з Конторою.

Їй кортіло вірити йому і в якусь мить їй здалося, що вона йому повірила, аж поки він не починав говорити про Україну, а вона бачила як, незалежно від його волі та бажання, наливаються кров’ю очі, як блідне шкіра на його обличчі, а на лобі виступає підступний і зрадливий піт.

– Ти не вмієш брехати, Іване. То ж не варто це робити зі мною, – казала вона йому, а у відповідь він затуляв їй рота своїми цілунками.

Вони повернулися до «Розкоші диявола» надвечір. Була неділя. Апартаменти чекали на них, й Ірина хотіла відпочити. Принцип провів її, а потім й сам пішов у протилежному напрямку, аби обдумати те, заради чого він і приїхав до Італії. В нього залишалося ще десять днів, за якими мало прийти прозріння, втеча з едемського міфу, що намалювали розвідники двох країн – України та Росії, втомившись від злочинної ненажерливості своїх правителів і прагнучи зупинити ту криваву бійню.

Він сів на диван, опустив свою голову і вхопив її руками, промовляючи тільки одне:

– Як же мені їй це все сказати?

Тим часом вона наповнювала ванну і віддавалася пінній насолоді, яку полюбила ще в дитинстві. В миттєвості блаженства вона намагалася не думати про Івана, його раптову появу та їхнє майбутнє, яке не могло бути спільним. Їй кортіло спокою та впевненості, і вона знала, що поруч з ним вона не матиме ані першого, ані другого. Принцип був патріотом своєї батьківщини, і їхній роман мав закінчитися там, де й розпочався.

Наступного ранку Ірина вирішила з ним поговорити. Про серйозні речі. Про життя.

– Тобі добре зі мною? – запитала вона.

– Як ніколи до цього моменту, – відповів він.

– Ти справді хочеш усе покинути заради мене? Тільки подумай, бо якщо ти скажеш так, я клянуся тобі, що кину усе і більше ніколи не ступить моя нога на російську землю. Так само, як і на українську.

Він мовчав. Насупився й мовчав. А що він міг їй сказати на те? Зрадити, вкотре збрехати, затуманити її розумну голову? Іван не міг піти на таке. І тому покликав на допомогу щирість, яка здавна вважалася останнім аргументом, найкращою зброєю, коли все інше вже не діяло.

– Ти завжди була кмітливим дівчам, – сказав він. – Я знав, що й цього разу твоя голівонька не схибить, навіть коли твоє серденько кричатиме протилежне.

– Тобі є що приховувати?

– Вже ні, – зітхнув Принцип, дістав свого айфона, обрав потрібну папку з фото й простягнув його Ірині.

Вона дивилися на ті фото і не зрозуміла, в яку саме мить в неї почали тремтіти руки, а потім вона впустила телефон і стала сірою. Він бачив, що крик рветься з її перекрученого горем горла, але не бажав заглушати той вереск, бо вона мала на нього право.

І ось він залунав, той дикий, жахливий крик, який він вже чув взимку, коли телефонувала Марина. Вони сиділи в її апартаментах, і луна йшла над морем, але йому було байдуже, бо тепер у нього залишалося дев’ять з половиною днів, аби вона погодилася. Все інше не мало значення, адже кохати він її міг, проте бути з нею разом – ніколи.

Вона вчепилася в нього і кричала:

– Падлюка! Чому ти одразу мені не сказав? Тварина! Ненавиджу тебе!!! І всю вашу ту кляту Контору. Хай вона горить разом з вами усіма-а-а!!!

Він тримав її і мовчав.

А потім вона опустила голову, обм’якла, стихнув її крик і Ірина тихо-тихо сказала:

– Такі як ти, Принципе, згубили моє життя.

Він знову мовчав у відповідь, бо знав, що слова будуть зайві.

Вона підвелася й пішла до ванної, а за хвилин десять з’явилася в кімнаті. Він все ще сидів і дивився у відчинене вікно, де шелестіло легке й дивовижне море.

– Коли це сталося? – запитала вона.

– Ми отримали його голову 17 лютого. Тіла немає й досі.

– Де це сталося?

– Не знаю. Розслідування ведемо не ми.

– Ти ж наче пішов з Контори, чи не так, Іване Принципе? – зухвалість грала її голосом.

Він вкотре промовчав.

– І що ви хочете від мене? Зіграти на моєму коханні? Використати мене? Зробити гвинтиком якоїсь підлої гри?

Він підійшов до столику, вирвав листок паперу з блокнота, взяв ручку й написав, що мав сказати.

Вона вчитувалася в ті слова, заглиблювалася в їхній сенс, аж поки не крикнула гнівне «Ні!».

Він не став їй перечити. В нього ж залишалися ще ті дні, аби почути «Так!», за яким він сюди і приїхав.

Принцип підвівся на ноги, поцілував її в самісіньке тім’я і пішов геть, не знаючи, якою ж буде її остаточна відповідь. Він просто вірив, що вони правильно прорахували психологію такою людини, якою була Ірина Ясинська. З усіма її сильними сторонами й вадами, вона залишалася жінкою. Ображеною жінкою, у якої спочатку вкрали її кохання, а після вбили його. Такого вона, Ірина Максимівна Ясинська, не могла пробачити, адже була народжена, щоби мати честь, яка вимагала помсти.

* * *

Зрештою, вона почала розмовляти з Принципом за чотири дні. Увесь цей час Іван спостерігав за нею з іншої частини пляжу, або ж тераси, де вони снідали. Вона стала гуляти парком, виходити за територію «Розкоші диявола», засиджувалася у маленьких траторіях та ресторанчиках узбережжя. Навколо були люди, лунав сміх, а вона згадувала його карі очі, його дитячу посмішку, його палкі цілунки, і серце її вмить одзивалося болем.

«Андрію, Андрійчику», – хитала вона головою. – «Як же ж так? Ти покинув мене назавжди і нічого не сказав. Та й після смерті Пауло ми бачилися лишень один раз. Пам’ятаєш, ти тоді мене притиснув до стіни, вхопив своїми руками мої груди і цілував довгі п’ять хвилин, які тепер стануть для мене цілою вічністю. Я не зможу тебе