Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Ось прокуратура і наш відділ, одноповерхове приземкувате приміщення з мурованим парканом, за яким на гіллі рясніли червонобокі джонатани.

Я швидко поминув приймальну, щоб випадково не зустрітись із начальником, бо дасть якесь завдання, не зважаючи на відпустку. За дверима кабінету слідчого постукувала машинка.

Сергій Антонович кинув на мене відсутній погляд, кивнув на привітання і мовчки, владно показав на стілець біля вікна. Портативна машинка перед його широкими грудьми і м'язистими руками здавалась іграшковою. Друкував, ворушачи повними губами, позираючи в аркушик-чорновик. Напевне, термінове, якщо не звівся, не подав руки. Авжеж, дав зрозуміти, щоб не підходив до стола. Дивно, ні він, ні я досі не мали один від одного секретів. Великошич високо здійняв руку, як завжди, коли кінчав друкувати, і востаннє ударив по клавіші. Витяг аркуш, сховав разом з чернеткою у шухляду.

— Ну, що там у тебе? — стомлено провів долонею по очах. — Тільки коротко, Арсене.

— Розшукав їздову буди. Ніколи не була в Березівці. І родичів у селі не має. Сліди від клена ведуть у місто.

— Якого клена?

— У лісосмузі, до якого прив'язували дріт, — нагадав йому.

— У місто? — перепитав жваво, немов зрадівши. — Ну-ну!

— У засідці не знайшов ні недокурків, ні сірників. Той не курить.

— Правильний висновок, — погодився Великошич.

— Але недосвідчений: біг не по траві, а стежкою.

— Теж вірно, — вийшов з-за стола і заходив по кабінету.

— Тепер залишається Шепета.

Сергій Антонович, мов недочувши, промовчав і продовжував замислено міряти кроками кабінет.

Я встав, подзвонив на автобусну станцію. На запитання, коли відправляються автобуси в Березівку, диспетчер відповів: у шість, дванадцять і вісімнадцять. Вісімнадцять, тобто о пів на сьому Шепета вже могла бути на блокпосту. Я багатозначно, а швидше переможно дивився на Великошича.

Він зупинився переді мною і винувато посміхнувся.

— Вибач, Арсене, але облиш Шепету. Щоб довго не копатись в архіві, підскоч до Кедровського і поцікався нерозкритими справами з убивствами по сорок восьмий рік. Він повинен пам'ятати. Потім їх переглянеш.

Я зрозумів, що розмову закінчено. Від порога запитав:

— Але чому ви обходите Шепету?

— Щоб не тягнути «пустушки», — буркнув.

— А далі?

— Справи підкажуть. Не гай часу, — Великошич сів за стіл, дістав конверт і видруковані аркуші.

Він рідко висловлювався жаргонними слівцями. Вживав їх лише в роздратуванні. А я таки поцупив «пустушку» з перевіркою Сташко. Але з чиєї вини? Сергія Антоновича. Тому і злився, що підказав мені хибний пошук. А що дасть Кедровський? Хай навіть і виявляться нерозкриті справи з убивствами. Нерозкриті… Саме це суперечило логіці, що ознайомлення з ними побічно підштовхне наше розслідування. Я починав не розуміти Великошича.

Гнітило передчуття, викликане слідчим ще на пляжі, втрати якогось важливого факту, повз який пройшов мимо. Воно то притлумлювалось, то спливало. Одначе я вірив своєму наставнику, вірив у його непересічні здібності колишнього пошуковця військової контррозвідки. Тільки прикре усвідомлення браку досвіду підсвідомо збивало мене на образу.

Я не відразу поїхав до Кедровського. Закортіло побачитися з Олею. Адже вона не знала, що я вже одужав.

Біля універмагу, як завше, стовбичила баба Фросина з латаним кошиком і в незмінних чорних напівчобітках, у якомусь рудому зимовому пальті з облізлим коміром. Сподівався пройти непоміченим, але баба Фросина обернулась від вітрини і втупила в мене маленькі безтямні очі. Ткнула скарлюченим пальцем, зашепотіла:

— Порвуть, порвуть тебе собаки. Багато собак. Гр-р!.. — і вишкірила з'їдені зуби.

Поминув її, не звертаючи уваги. На першому поверсі майже безлюдно. Оля щось писала в зошиті, схилившись над прилавком. Розпушене волосся білою зливою обтікало її голову, ховаючи обличчя. У секції галантереї Степанида Трохимівна витирала полички. Вона першою помітила мене й усміхнулась одними очима.

— Олю, до тебе гість із далеких мандрів, — натякнула на те, що я давно не приходив.

Оля звела голову — і волосся розсунулось, явилось її радісне лице.

— Ти?! — звела русяві брови. — Вже не болить горло?

Я намагався не кульгати.

— Трішки. А ти чим займаєшся?

— Підраховую, скільки і чого продала, — вона поклала зошита під прилавок. — Як там мама?

— Варить варення.

— А я не вмію, — сказала, ніби попередила мене.

— Захочеш — навчишся. Не святі горшки ліплять, — сперся ліктями на осоружний прилавок, який розділяв пас, і на півметра поближчав до Олі.

— Чого ти шкутильгаєш?

— Тобі видалось, — заперечив найбайдужіше і тихцем, щоб не побачила Степанида Трохимівна, простяг руку до Олиної, накрив її долонею — Ти вчора не прийшла.

— Шила плаття, — вона ворушила пальцями під моєю долонею, і здавалось, ніби там сховалося горобеня. — Тебе інші провідують.

— Хто? — знизав плечима.

— Дубовенко, її дочка, — зауважила насмішкувато.

— А-а, — в нашому місті нічого не втаїш. Звичайно, Олі цікаво, чого вони приходили, але відкрито не питала. — Дубовенко — до матері. Ніна ж має переекзаменовку з хімії.

— І слони замість неї складатимуть, — сказала іронічно, згадавши книгу, яку я дав Ніні.

— Еге, слони, — мені не хотілося сперечатись, і я з докором глянув Олі в очі.

— Коли б сьогодні пішов дощ, — сказала замріяно, враз перевівши мову на інше.

— Тоді б не перекривали дах, — вдавано занепоївся я.

— Зате погуляли б разом.

Я з вдячністю стис Олині пальці. Їй теж не терпілося, щоб швидше закінчився ремонт. До прилавка підійшло два дядьки, вже в літах, загорілі, пропахлі бензином, у сірих видіркованих капронових капелюхах. В одного, оцупкуватого й рукатого, він ледь тримався на потилиці, відкриваючи білу смужку на лобі.

— Дай нам, дочко, шапки, п'ятдесят восьмий розмір.