Хрещений батько - Маріо Пьюзо
– Як тільки відстріляєшся, одразу кинь пістолет. Просто опусти руку й випусти його. Ніхто не помітить. Кожен вважатиме, що ти ще озброєний. Усі дивитимуться тобі в обличчя. Вийди швидко, але не біжи. Не дивися нікому в очі, але й не відводь погляду. Повір мені, ти перелякаєш усіх до одного. Ніхто не втрутиться. А коли вийдеш, на тебе вже чекатиме Тессіо з машиною. Сідай, а решту залиш на нього. Не переймайся нещасними випадками. Ти здивуєшся, як чудово вдаються такі справи. А тепер надінь капелюх і подивимося, який ти в ньому маєш вигляд, – і він насадив сірого м’якого капелюха на голову Майклові. Той скривився, він зроду не носив нічого подібного.
Клеменца заспокоїв його:
– Капелюх знадобиться, важче буде розпізнати, про всяк випадок не завадить. До того ж він дасть свідкам виправдання, коли ми вимусимо їх змінити свідчення. А про відбитки не турбуйся, Майку. Рукоятка і курок обгорнуті спеціальною стрічкою. Не торкайся ніяких інших частин пістолета, запам’ятай.
– Сонні вже дізнався, куди мене завезе Солоццо? – запитав Майкл.
Клеменца стенув плечима:
– Ще ні. Солоццо дуже обережний. Але не турбуйся, що він завдасть тобі якоїсь шкоди. Посередник залишається у нас аж до того, як ти повернешся неушкодженим. Якби з тобою щось трапилося, то посередник заплатив би своїм життям.
– А чого, в біса, йому кортить підставляти свій карк? – поцікавився Майкл.
– Йому добряче платять, – пояснив Клеменца. – Матиме собі ціле невелике багатство. Він також важлива особа для «родин». Він знає, що Солоццо не допустить, аби з ним щось сталося. Твоє життя для Солоццо варте менше, ніж життя посередника. От і все пояснення. Дуже просто. Так що твоє життя вбезпечено. Ти завариш пекло, а нам доведеться виборсуватись.
– А якщо це буде погано? – запитав Майкл.
– Ще й як погано, – підтвердив Клеменца. – Це означатиме початок загальної війни «родини» Татталья проти «родини» Корлеоне. Решта, точніше майже всі, пристануть до Татталья. Цієї зими департаменту санітарії доведеться вивозити багато трупів. – Він знизав плечима. – Такі речі мусять траплятися десь раз на десять років. Спускається погана кров. Якщо дозволимо затиснути себе на малому, то вони й взагалі на голову сядуть. Треба одразу їх зупинити. Так само як Гітлера слід було поставити на місце ще в Мюнхені, ні в якому разі не можна було спускати це йому з рук. Вони накликали на себе ще більшу біду, коли не зважили на те, що він зробив.
Майкл чув те ж саме від свого батька і раніше, власне, ще 1939 року, коли війна ще й не розпочалася. «Коли б державним департаментом заправляли «родини», Другої світової війни ніколи б не було», – посміхаючись, подумав він.
Вони знову приїхали до будинку дона, де ще й досі розміщувався штаб Сонні. Майклові було цікаво, скільки ж тут Сонні зможе висидіти в безпеці, не потикаючись із свого завулка. Рано чи пізно йому все одно доведеться вилізти зі схованки. Коли вони зайшли, Сонні дрімав на канапі. На кавовому столику перед ним стояли залишки пізнього обіду – недоїдки біфштекса, хліба й напівпорожня пляшка віскі.
Охайний батьків кабінет набував вигляду занедбаного мебльованого номера. Майкл розторсав брата й зауважив:
– Коли нарешті ти перестанеш жити, як волоцюга, і накажеш прибрати в кабінеті?
– А хто ти такий, щоб указувати, – інспектор бараків? – огризнувся, позіхаючи, Сонні. – Майку, ми й досі не знаємо, куди збираються завезти тебе ці виродки – Солоццо й Маккласкі. Якщо нам не пощастить довідатися, то яким чином, у бісового батька, ми зможемо передати тобі пістолет?
– А чи не зміг би я пронести його із собою? – спитав Майкл. – Може, вони не стануть обшукувати мене, а якщо й обшукають, то, може, не надибають на нього, якщо ми його хитро заховаємо. А якби й знайшли, то й що – ну, заберуть, та й годі, ніякої трагедії не станеться.
– Ні, – похитав головою Сонні. – Нам треба напевне скористатися єдиною змогою здихатися цього виродка Солоццо. Запам’ятай: як буде нагода, спершу стріляй у нього. Маккласкі повільніший і не такий спритний. Ти встигнеш розквитатися з ним. Чи казав тобі Клеменца, щоб ти неодмінно викинув пістолет?
– Мільйон разів, – відповів Майкл.
Сонні встав із канапи й потягнувся.
– А як твоя щелепа, хлопче?
– Погано, – відповів Майкл. Вся ліва половина обличчя боліла, опріч тих місць, що здерев’яніли від скобок, які стягували щелепу докупи. – Він узяв зі столу пляшку віскі й хлиснув прямо з шийки. Біль трохи полегшав.
– Не дуже захоплюйся, Майку. Тепер не час налигуватися, – зауважив Сонні.
– Бога ради, Сонні, годі тобі гратися в старшого брата. Я воював проти міцніших хлопців, ніж твій Солоццо, та за гірших умов, щоб ти знав. Де, у бісового батька, його гармати? І чи є в нього повітряне прикриття? Може, є важка артилерія? Мінні поля? Він просто хитрий сучий син, що найняв стовбичити біля нього велике цабе з поліції. Досить наважитись убити їх – і крапка. Найважче зважитися. А вони не можуть знати, звідки чекати на небезпеку.
До кабінету зайшов Том Хейген. Привітався кивком і попрямував до телефона, зареєстрованого на фальшиву адресу. Кілька разів подзвонив, а потім скрушно похитав головою й сказав, звертаючись до Сонні:
– Хоч би тобі мекнуло. Солоццо до останку тримає це при собі.
Телефон задзвонив. Сонні відповів і підніс руку, ніби просив помовчати, хоча й так ніхто не розмовляв. Записав щось у блокноті, а потім сказав:
– Гаразд, він приїде туди, – і поклав слухавку. Тоді засміявся: – Цей Солоццо й справді сучий син, яких мало. Ось його умови: сьогодні о восьмій вечора він і капітан Маккласкі підберуть Майкла на Бродвеї перед баром Джека Демпсі. Потім поїдете до місця переговорів. Майкл і Солоццо говоритимуть італійською, так що ірландцеві-поліцаю буде невтямки, про що вони домовляються. Він навіть сказав мені: не турбуйся, Маккласкі не знає жодного слова по-італійському, опріч «сольді»[3]. Турок довідувався про тебе, Майку, і знає, що
