Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Тієї ночі ні він, ні вона так і не заснули до самого світанку, думаючи про те, якою могла бути їхня спільна доля, якби не кляте життя в Україні.

На ранок вони зустрілися знову.

– В тебе нове тату? – запитав він, розглядаючи надпис на її лівій лопатці.

– Зробила по смерті чоловіка.

– Зрозуміло, – сказав Принцип і далі їв свого круасана.

– Чому ти тут, Іване? Ти ж спеціально приїхав сюди.

– Я не хочу тебе більше втрачати, – щиро збрехав він.

– Годі тобі. Ти ж знаєш, що у нас нічого не може бути.

– Чому?

– Не треба, Іване. Я не вірю твоїм словам. Ти любиш тільки свою професію.

– Я вже не той, ким був до війни.

– Невже? Може розкажеш, що трапилося?

– А війна і трапилися, моя люба.

– Я завжди думала, що ти будеш серед перших, хто стане її синами.

– Так і сталося, Ірочко. Але потім…

Він замовчав і налив їм обом просекко. Підняв свій келих і сказав:

– За тебе, Ірино! За твою цікаву вроду!

Вона розсміялася.

– Скажеш теж. Цікава врода. Чим же вона така цікава?

– Незвичністю. Ти…наче…ти ж знаєш, що мені завжди було складно підібрати слова.

– Тільки у тих випадках, коли справа торкалася жінок. В усіх інших тобі ніколи не бракувало слів, – вона закурила тонку сигарету, випустила дим і раптом сказала:

– До речі, Іване. Як там моя подруга Маша?

– О, не хвилюйся за цю хвойду. Перебийптаха прокладає собі шлях у великій політиці.

– Ти так і не пробачив їй смерть Олексія?

– А ти би пробачила?

Вона не відповіла на таке його запитання, бо знала, що він правий.

– Ну що, Принципе, йдемо на море?

– Пішли, – сказав він, взяв її сумку, і вони закрокували до пляжу.

Вони плавали у водах чистого моря, жартували з дрібниць, дивувалися тому, як живуть люди у вільній країні, згадували власну юність. Вони лежали під променями сонця, вона увесь час покрикувала на нього, аби він натирався кремом, щоби не згоріти на сонці, а у відповідь чула, що чоловіки не натираються. Коли ж вона просила намазати їй спину, він робив це швидко, відводячи очі вбік, одночасно плекаючи бажання вічно торкатися її тендітної оксамитової шкіри.

Він спав, а вона читала. Він прокидався, коли вона засинала і йшов до бару, аби замовити напої та фрукти. Вона розплющувала свої очі й посміхалася йому, а він наливав їй келих шампанського і клав поруч на блюдечко шматочки персика й виноград.

– Наче у дитячому садку, підвечірок, пані журналістка, медіа-діво Російської імперії, – казав Принцип, і їй було приємно слухати той відвертий сарказм.

– Тобі все жарти й жарти. Але ти й досі не сказав, чим займаєшся зараз.

– Бізнесом, – туманно відповідав він.

– Не бреши, Принципе. Ти і бізнес – дві несумісні речі. Це, наче я та хімія.

– Дорогенька, ти ще та хімія. Такі реакції викликаєш у чоловіків, жоден реактив на те не здатний.

– Яким саме бізнесом?

– Прибутковим.

Ірина зняла сонцезахисні окуляри й прищурила свій погляд.

– Іване, мій єдиний чесний залицяльник, чому ти обманюєш мене? Ти ж ніколи не вмів брехати. Щонайменше мені.

– Якби я не вмів брехати, ніколи б не потрапив до розвідки. І ти це знаєш. Навіщо ти влаштовуєш цей допит? Я ж не питаюся тебе, як ти докотилася до такого життя, аби лити лайно на власну батьківщину, розповідати про якихось диких бандерівців й прославляти «руський мір». Ти ж завжди була чесною журналісткою, Ірино. Навіть за Кучми не зламалася. Що вони тобі пообіцяли? Чи, може, вони тебе залякали? Я можу тобі допомогти? Втечемо від усіх. Я придбаю безлюдний острів, оселимося там, народимо дітей й житимемо заради власної насолоди.

– Ми не зможемо. І тобі це прекрасно відомо. Ми не вміємо жити без людей, бути поза соціумом, насолоджуватися таким милим щастям нудних істот. Ми запрограмовані на самознищення і тільки в цьому процесі відчуваємо власну самодостатність.

Увесь час вони розмовляли англійською, аби не виказати себе, бо були народжені, аби жити в таємному світі, схованому від інших, але більш реальному, ніж сама реальність.

– Поцілуй мене, – сказала вона, обвиваючи своїми руками його шию.

Він довго дивився на неї, а потім зняв її руки зі своєї шиї і мовив:

– Якщо я це зроблю, то вже ніколи не зможу зупинитися. Ти хочеш цього?

І тут вона впилася своїми солодкими вустами в його губи. Йому здалося, що той цілунок тривав цілу вічність. І вже не було вороття йому з того пекла, що звалося раєм, він не розумів, як йому жити й діяти далі, бо сталося те, чого він найбільше боявся, коли сідав у літак, який летів на Барселону, а вже зі столиці Каталонії, за три дні він добирався до Італії. Іван Принцип тонув у водах неповторної краси цієї єдиної і жаданої жінки, котра колись давно, іноді йому здавалося, що то було у якомусь іншому житті, обрала не його, а Андрія.

Він пестив її груди, вона запускала руку до його шортів, аж поки він не взяв себе в руки і не зупинився, промовляючи:

– Ми стаємо цікавими для аудиторії.

– Мені байдуже.

– Але ж я молодший за тебе на цілих п’ять років.

– Вихованому чоловікові не личить нагадувати вродливій жінці про її вік, пане Принципе. Ти мав би це знати.

– Я зовсім не те хотів сказати, – він почервонів, як це з ним траплялося в тих рідких випадках, коли відносини з жінкою були щирими, а не становили частину його професії.

– Навіщо ти знову з’явився у моєму житті, Іване? Тепер я вже не відпущу тебе. Андрій… Ми самі обрали свої долі. Він з Мариною, я з Пауло. Сьогодні Андрій жонатий чоловік, Пауло – півтора роки як в могилі. То ж в мене залишився тільки ти.

«О Господи! Як же їй це сказати?! Як відправити на завдання ту, кого хочу до нестями, і тільки зараз зрозумів, що хотів її увесь час, що ми не бачилися?», – думав Принцип.

Того року їй мало виповнитися тридцять сім, і вона цвіла, наче весняна квітка.

Вона була сильною жінкою, народженою для кохання, проте такою, що жила серед страждань і мук. Ніхто й ніколи не бачив її сліз, але вони були, невидимі для інших й необхідні для неї, адже біль стирчав ножем у її серці вже не один рік поспіль.

Принцип подивився на неї, взяв за руку і сказав: