💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Детективи » І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

Читаємо онлайн І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
заговорили про погоду. Роберт Керней похвалив чудовий краєвид, а також кімнату, обставлену зі смаком і, як він підкреслив, раціонально.

Потім спитав:

— Вас не дивує, що я вас відвідав?

Мейволд недвозначно сказав, що так.

— Перш за все тому, що всі мої прохання дати мені відомості досі натиралися на вперту відмову.

— Для цього були причини.

— А їх більше не існує?

— Ні.

— Я радий. Я надзвичайно радий, містере Керней, і вдовольнюся тим, що навіть не запитуватиму, що то за причини. Головне, що ви прийшли. Отже, ви хочете мені розповісти дещо про Стюарта Джеймса О'Дейвена?

— Точніше сказати так: я постараюсь відповісти на ваші аапитання. Якщо це, ясна річ, задовольнить вас… Той О'Дейвен, про якого ви згадуєте у своїй книжці, то не мій О'Дейвен.

— Як вас зрозуміти?

— Так, як я сказав, шановний професоре. Вам, можливо, буде боляче, або ви здивуєтесь, але… Мені справді прикро. Та ви вже мусите сприймати факти такими, які вони є. Я хочу застерегти вас від наукового сорому. Або, якщо «сором» — надто різко, то від помилки, яка зрештою — я цього ні в якому разі не приховую — могла б мати важкі наслідки. І тому, власне, я й прийшов.

— Мій О'Дейвен — не ваш О'Дейвен? Що це має означати? Ви що, хочете стверджувати, що в сороковому році ви не розмовляли з офіцером СС у Франції про того самого О'Дейвена, який пізніше працював у Берліні й про якого я писав у своїй книжці?

Керней засміявся. Це був дипломатичний сміх, який, власне, ні про що не свідчив.

— Одразу видно, що ви, вчений, звикли розсікати, наче ножем. Так чи ні. Але так у житті не буває. І так просто я не можу відповісти й на ваше запитання. Бачите, я тривалий час був в Іспанії. Може, аж надто довго, бо вже майже став іспанцем, принаймні душею. Існує давнє андалузьке прислів'я: «Для корабля, що зазнає катастрофи, всякий вітер ворожий». У нашому випадку це означає, що публікація вашої книжки може викликати вітер, схожий на бурю. Гадаю, ми розуміємо один одного. Ні? Тоді я сформулюю трохи інакше. Стюарт Джеймс О'Дейвен, про якого я тоді клопотався, — мертвий. Його розстріляли. Ірландський уряд, щоб врятувати його, свого часу зробив кроки, які не завжди відповідали дипломатичним тонкощам. І якщо зараз, через двадцять сім років, ви, досліджуючи життя людини, назвете її Стюарт Джеймс О'Дейвен і стверджуватимете, що він ірландець, хоча насправді він і не той і не другий, то, розумієте, цей вітер може перетворитись на ураган.

Мейволд не розумів нічого, хоча ніколи не вважався тугодумом і докладав зусиль, аби побачити тут зв'язок. Але все, що йому спадало зараз на думку, здавалося абсурдним і заплутаним, і всякі подальші роздуми — то лиш марна трата часу й сили. Тому він і не думав.

— Я вас справді не розумію, містере Керней. Але постараюся збагнути в ході нашої розмови. — І подумав: «Ця людина каже мені надто багато, але тон розмові повинен задавати я». — Давайте розглянемо це поступово. Почнімо з самого початку. Хоч як це дивно, але, здається, ви обізнані з моїм рукописом. Можу я дозволити собі спитати: звідки?

— Я його, звичайно, не читав. Але приблизно знаю, що ви написали про О'Дейвена.

— Звідки?

— Я вас прошу! Про це відомо у зацікавлених колах.

— Які кола ви маєте на увазі?

— Осіб, яких із певних міркувань цікавить минувшина. Наприклад, історики або колишні політики. Але хіба це так важливо? Вас набагато більше мусило б…

— Я вже сказав: усе по порядку. Бо, власне, не люблю, йоли хтось порпається в моєму письмовому столі. А саме в останній час… Крім моїх співробітників та видавництв у Дубліні і в Мюнхені, мого рукопису не знає ніхто. І я нікому не доручав вести про нього мову. Отже, звідки ви знаєте характер моїх досліджень?

Мейволд говорив різко, але не поспішав. Зараз він стиснув губи, наче сказав усе, що треба було сказати. Погляд його став твердий.

А Керней? Він, здається, був невдоволений чи навіть ображений. Але це враження дуже швидко розвіялось. На обличчі вималювався вираз зверхності. Та ще самовдоволення. Сидів він цілком спокійно й змовницьки усміхався, для чого, власне, не було ніяких підстав.

— Ви мені подобаєтесь, містере Мейволд. І це полегшує мою справу. Я й уявляв собі вас саме таким. Але ви безпідставно запідозрюєте якісь махінації. Містер Бріт, ваш видавець у Дубліні, запитав мене, чи не написав би я передмову до вашої книжки. І тоді…

— Яку передмову?

— Для вас це, мабуть, мало бути несподіванкою. Але ж ви бачите, я не вмію нічого приховувати. Одне слово, ваша книжка повинна вийти з моєю передмовою, звичайно, схвальною передмовою, яка чітко підкреслить ваші наукові заслуги.

Мейволд підскочив. Це було радше смішно, аніж погрозливо, оте, як він підхопився з великого шкіряного крісла, став не більший, а ще миршавіший і непоказніший.

Від обурення він аж затремтів, перестав логічно мислити, втратив самовладання, позбувся навіть отих кілька гранів дипломатії, які подарувала йому доля. Але серйозне, як і досі, проте надзвичайно вдоволене обличчя його відвідувача вплинуло на нього трохи заспокійливо.

Він сів знову.

— Моє обурення стосується не вас. Вибачте, будь ласка. Я поговорю з Брітом. Так не можна! А ви, ви погодились?

— Вельмишановний професоре! — Керней вимовив ці слова на трохи вищій ноті й зараз докірливо посміхався — так посміхається учитель до свого улюбленого учня, котрий напитав його явно щось безглузде. — Я весь час намагаюся нам пояснити, що книжка у її нинішньому вигляді взагалі не може вийти в світ. Чи з передмовою, чи без неї. Розділ про Стюарта Джеймса О'Дейвена необхідно змінити. Для вашої ж таки користі. Однак тепер, коли пересвідчились, що у вашому творі е серйозна помилка, то могли б і не прикидатися, ніби нічого не знаєте.

Мейволд болісно зітхнув.

Відгуки про книгу І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail:
Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua: