Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

— Анітрохи не дивно, — заперечила мадам Дюмон і кивнула головою в бік Менгена. — Я не бачила, коли він прийшов, і подумала, що пальто його.

— Між іншим, хто відчинив вам двері? — байдужно запитав доктор Фелл.

— Енні. Але плащ я вішав сам. Я присягаюся…

— Краще покличте сюди Енні, якщо вона в будинку, — запропонував доктор Фелл, звертаючись до Хедлі. — Загадка пальта-хамелеона мене заінтригувала. Гм… Мадам Дюмон, я вірю вам не менше, ніж ви — Менгенові. Недавно я говорив Тедові Ремполу, якою відвертою була одна людина. Гм… Між іншим, ви розмовляли з Енні?

— Так, — відповів Хедлі. — Вчора ввечері її тут не було, вона повернулась аж о пів на першу. Але про пальто я її не запитував.

— Не розумію, навіщо так метушитися?! — вигукнула Розетта, йдучи до дзвоника, щоб викликати Енні. — Вам більше нічого робити? Яка різниця — чорне було пальто чи жовте?

— Велика різниця, і ви це знаєте, — обернувся до неї Менген, — Я його не бачив і не думаю, що й Енні його бачила. Але хтось же та має казати правду. І Енні, припускаю, мабуть, знає її. Я не знаю нічого!

— Цілком справедливо, — кинув Бернабі.

— Ідіть ви к бісу! — лайнувся Менген.

Хедлі став між ними й почав їх заспокоювати. Бернабі, блідий, знову сів на канапу. Напруження досягло кульмінації, але, коли з'явилася Енні, всі затихли. Енні була спокійна й серйозна довгоноса дівчина. Їй, схоже, доводилося багато працювати. Згорбившись у дверях, дівчина спокійно, ставилася карими очима на Хедлі. Очіпок, здавалося, приріс до її голови. Вигляд вона мала трохи сумний, але аж ніяк не схвильований.

— Я хочу дещо запитати у вас про вчорашній вечір, — почав старший інспектор. — Е-е… Ви відчиняли двері містерові Менгену, чи не так?

— Так, сер.

— О котрій годині?

— Цього я не можу сказати, сер, — спантеличено відповіла дівчина. — Не можу сказати напевне.

— Ви бачили, як він вішав свій капелюх і плащ?

— Так, сер. Він ніколи не дав їх мені… Звичайно, я мала б…

— А ви заглядали в гардеробну кімнату?

— А, розумію… Так, сер, заглядала. Бачте, я відчинила йому й пішла до їдальні, а звідти мені треба було вниз, на кухню. Проходячи вестибюлем, я звернув увагу, що він не вимкнув світла. І я вимкнула сама.

— Тепер будьте уважні, — нахилився вперед Хедлі. — Ви бачили світле твідове пальто, яке знайшли сьогодні вранці? Бачили, правда ж?.. Гаразд. Ви пам'ятаєте, на якому гачку воно висіло?

— Так, сер, пам'ятаю. Сьогодні вранці, коли містер Бернабі знайшов його, я була у вестибюлі. Потім прийшли інші. Містер Мілз сказав, що ми не повинні його чіпати, бо поліція…

— Правильно. А тепер, Енні, щодо кольору того пальта. Вчора ввечері там було світло-коричневе пальто чи чорне? Ви можете пригадати?

— Так, сер, — пильно дивлячись на Хедлі, промовила Енні. — Я можу при… Світло-коричневе чи чорне, сер? Ви це маєте на увазі? Ну, сер, якщо бути точною, то ні те, ні те. Вчора ввечері там не висіло жодного пальта взагалі.

В кімнаті здійнявся галас. Менген скаженів, Розетта майже істерично сміялася, Бернабі весело посміхався. Лише Ернестіна Дюмон мовчала. Хвилину Хедлі вивчав серйозне обличчя Енні. Дівчина, стиснувши руки, здивовано витягла шию. Хедлі мовчки підійшов до вікна.

— Ну, заспокойтеся, — усміхнувся доктор Фелл. — Принаймні для нас це не обернулося третім кольором. Запевняю вас, цей факт подає нам велику надію, хоч я, говорячи так, і наражаю себе на небезпеку дістати стільцем по голові. Гм… Атож… Ходімо, Хедлі! Час обідати. Обід!

17. Лекція доктора Фелла

Вино було випито, сигари викурено, каву подано. Хедлі, Петтіс, Ремпол і доктор Фелл сиділи навколо затіненої червоним абажуром настільної лампи в їдальні готелю, де жив Петтіс. Крім них, у залі сиділо ще кілька відвідувачів. О цій годині зимового дня, коли за вікном падав лапатий сніг, найзатишніше місце було біля затопленого каміна. У тьмяному світлі під потемнілим гербом із якимсь девізом доктор Фелл ще більше нагадував феодального барона. Дивлячись на кавові чашечки з такою зневагою, ніби ладен був проковтнути їх, він махнув сигарою, прокашлявся й оголосив:

— Зараз я прочитаю вам лекцію про загальний механізм і розвиток ситуації, відомої в детективній літературі як «герметично закрите приміщення».

— Може, колись іншим разом… — простогнав Хедлі. — Після такого чудового обіду нам не потрібні ніякі лекції, особливо коли чекає справа. Як я сказав хвилину тому, тепер…

— Я прочитаю лекцію, — невблаганно правив своєї доктор Фелл, — про загальний механізм і розвиток ситуації, відомої в детективній літературі як «герметично закрите приміщення». Гм… Хто хоче, той може цей розділ пропустити. Гм… Почну з того, джентльмени, що я, поповнюючи свої знання знайомством із детективною белетристикою за останні сорок років, можу…

— Якщо ви збираєтесь аналізувати неможливі ситуації, — перебив його Петтіс, — то до чого тут детективна белетристика?

— А до того, — озвався доктор Фелл, — що ми з вами, відверто кажучи, маємо справу з детективною історією, і не варто морочити читача, вдаючи, нібито це не так. І годі вигадувати поважні причини, щоб не говорити про детективну історію. Давайте відверто пишатися найблагороднішим з усіх можливих захоплень персонажів детективних творів.

Отже, далі. Я, джентльмени, не збираюся викладати тут якісь правила. Я хочу говорити про особисті смаки й симпатії. Ми можемо погодитися з твердженням Редьярда Кіплінга про те, що існує дев'яносто шість способів вигадати заплутаний сюжет про вбивство, й кожен із них відповідатиме дійсності. Якби я заявив, що кожен з них для мене цікавий, то я, м'яко кажучи, збрехав би. Але суть в іншому. Коли я скажу, що оповідання про злочини в замкненій кімнаті в детективній белетристиці цікавіші за решту, то це якоюсь мірою буде просто упередженням. Мені подобається, коли убивства трапляються часто, коли вони криваві й безглузді. Мені до вподоби яскраві кольори й фантазія, бо хіба може бути цікавим щось тільки тому, що воно таке, ніби сталося насправді? Мене не цікавлять образки повсякденного життя, я більше люблю слухати сміх великого Ано[18] чи монотонні дзвони на соборі святого Петра. Я припускаю, що всі ці речі — веселі, розумні, помірковані й не вимагають більш-менш талановитого критичного розгляду. Але це потрібно робити, бо ті, кому не подобається трагічне, вимагають, щоб їхні забобони були визнані за принципи. Як тавро