Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

«Шурик зник, я, зважаючи на обставини, от-от зникну й сама… Жарти скінчилися», — нервово торохтіло в моїй голові, оголошуючи надзвичайний стан. Справа ставала дедалі серйознішою, і виглядало все що далі, то сумніше.

— Ви до кого? — неосяжних розмірів охоронець, наочна антиреклама для зловмисників, котрим забажалося б поткнутися до офісу, грізно вивищувався над скляною будкою при вході в двоповерховий особняк, у якому, крім інших, було розміщено й Вікторіїн офіс. Загалом, Віка входила до складу засновників усього концерну, різні представництва якого й знаходилися в цьому особняку, але здебільшого займалась тільки одним напрямком.

— До Силенскої, в агенцію нерухомості, — відповіла я.

— У пані Силенської нарада. Вона просила не турбувати. Зайдіть пізніше.

Я чудово знала, що під кодовим словом «нарада» зазвичай криється жорстока депресія. Віка просто не бажала нікого бачити. Напевне, передоручила всі поточні справи співробітникам, а сама гіпнотизувала телефонний апарат, чекаючи звісток про Шурика.

— Зателефонуйте їй, скажіть, Катерина Кроль приїхала. Мене вона прийме.

Охоронець був новенький, тому пояснення і відібрали в мене стільки часу. Зазвичай до Вікторії мене пропускали, запитуючи зовсім про інше. Щось на кшталт: «Як справи?» або «Чого так давно не заходили?» Серйозні кадрові зміни, нещодавно проведені в офісі з дивної примхи одного компаньйона Вікторії, звели нанівець притягальну атмосферу цієї установи. Співробітники, що колись запально заявляли: «Живу роботою» (а деякі, особливо прогресивні — й «Живу на роботі»), чомусь раптом почали не влаштовувати керівництво. «Ми солідна компанія, а не притулок для божевільних!» — закричало раптом воно, коли наткнулося на програмістів, які спали в кріслах. Уцілілі після емоційного сплеску співробітники тепер працювали зі значно меншим ентузіазмом, а нещодавно прийняті на роботу хлопці відзначалися цілковитою байдужістю до плодів своєї праці. Зате всі ходили тепер у елегантних костюмах і крохмальних сорочках. Зайвий офіціоз, яким не знати нащо напхали контору зараз, викликав відверте роздратування не тільки у випадкових відвідувачів на кшталт мене, але й у бажаних клієнтів.

— Агов! — виявляється, охоронець уже п'ять хвилин щось кричав мені крізь переговорний пристрій.

— Даруйте, замислилася.

— Я кажу, телефонувати Силенська мене не уповноважувала. Поки її секретар не сповістить мене про закінчення наради, турбувати її не можу.

— Зате я можу, — любо всміхаючись надто дисциплінованому велетню, я дістала стільниковий.

Належного ефекту не вийшло, оскільки телефон виявився незарядженим.

«Допоки!!! — накинулася на мене Самодисципліна. — Ти коли-небудь навчишся слідкувати за своєчасним зарядженням телефону?! Між іншим, тобі за цей час і Вікторія, і Тетяна могли телефонувати! Раптом Шурик дзвонив? Раптом потрібна була твоя допомога? Ах ти, недотепа!»

Мені зробилося зовсім зле. Я повернулась і повільно побрела до «Форда». Краще вже взагалі не ставати перед гнівні очі Вікторії, аніж прийти й дізнатися, як страшенно я її підвела.

«Ну і вдача! — і далі обурювалася Самодисципліна. — Вона, бачте, соромиться людям на очі показатися. Стосунки зі старою подругою вже трішки попсовано, час нової шукати. Замість того, щоб виправляти помилки, вона збільшує їх кількість оцим зникненням. Ну ж бо, опануй себе, ледащо! Піди та вибачся за телефон, який так по-дурному розрядила!»

Мізки мої чудово розуміли, що їхня господиня поводиться, мов дитина, проте сама я гарячково шукала виправдань, аби не йти зараз до Вікторії. Ні, я не боялася її обурення. Мені просто було страшенно соромно.

«Та й як до неї потрапити? Охоронець усе одно не пропустить».

«Ну ж бо, придумай що-небудь!»

Гаразд, з'являтися, то з галасом. Роздумуючи, я вдивлялася у вікна кабінету Віки. «Звичайно, можна було б видертися до неї на карниз, стискаючи в зубах зірвану з тутешньої клумби троянду…»

Охоронець не зводив з мене підозріливого погляду.

«Втім, навряд чи це зменшило б тягар моїх гріхів».

Я підійшла ближче до особняка, набрала побільше повітря та щосили заволала:

— Силю! Си-и-лю!

Як і всі нормальні люди, в дитинстві Силенська мала прізвисько.

Віктория, позеленіла від такого панібратства, але з недобре примруженими очима з'явилась у вікні. Я вирішила припинити лемент і розпочала пантоміму. Для початку надула щоки, втягла шию, округлила руки та злостиво насупилася. Далі знову прибрала людського вигляду й постукала себе кулаком по лобі. Нарешті склала руками хрест, що означало край. Вийшло, як на мене, дуже переконливо. Принаймні, охоронець себе впізнав і ображено насупився. Вікторія не втрималася і розсміялась.

— Те, що ти страшенна дурепа, я зрозуміла, а от остання картинка що означала? — знущалася Віка, котра для цього навіть не полінувалася розчинити вікно.

— Я кажу, що ваш цербер мене не пускає.

— Правильно робить. Я просила нікого до мене не…

— Навіть мене?

— Хто ж знав, що ти приїдеш. Та вже заходь.

Охоронець просяяв від схвалення його дій з боку Вікторії так, що забув про всі свої образи.

— Дякую, — чарівно посміхнулась я, рушаючи до сходів.

Секретарка Вікторії, на щастя, кудись вийшла. Бо довелось би ще їй пояснювати, чого це я раптом приїхала, коли Силенська