Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

Друга лінія стосується безпосередньо самого злочину, жертвою якого став Крістіан Лукач, і має виключно підсудний або карний характер. І тут головним персонажем є Лукреція Будеску. Виходячи з того, що вже відомо слідству, Григораш висунув здогад, що тут діяв «злочинець недосвідчений, але винахідливий». Лукреція Будеску якраз і відповідає такій характеристиці. Людина, в якої не всі клепки в голові, може завдати більше клопоту, ніж людина:іі здоровий глуздом. Надто ж коли психопат діє розумно і логічно до якоїсь межі, а далі в його вчинках сам чорт ногу зламає, у таких випадках божевілля виявляється лише в екстремальних ситуаціях і має трагічні наслідки.

Початкову стадію цієї уявної сцени можна зобразити так: жертва фізичних страждань — інколи напад ниркової хвороби супроводжується нестерпнішим болем, ніж пологи, — Крістіан Лукач закликав на допомогу Лукрецію Будеску, єдину живу істоту, яка була поблизу. Попрохав її зробити йому укол. Чуючи себе на вершині щастя, жінка поспішає допомогти.

Але далі моя уява буксує, в моїх думках цілковите безладдя, бо я пічок) не розумію и самому механізмі злочину. Тут конче потрібна консультація лікаря-психіатра.

Зненацька двері кабінету з гуркотом розчахуються, наче їх хтось виважує ззовні, і на порозі з’являється худорлявий чоловічок з величезною лисою головою і насунутими на кінчик носа окулярами, які свідчать про гостру короткозорість їх власника.

— Це ви з міліції?

Запитання звучить досить грубо, коли не вороже. Не маю сумніву, що переді мною сам лікар Титус Спиридон. Я шанобливо підводжуся з крісла. Господар нецеремонно вивчає мене крізь скельця окулярів своїми безбарвними очицями. При цьому його товсті чорні брови сходяться на переніссі, утворюючи два бездоганні півмісяці. Я подаю йому Посвідчення, але він не звертає на нього ніякої уваги, а накидається на мене все так само брутально:

— Товаришу, це не я розбив машину?!. Я їхав по своїй смузі, а той бовдур за кермом «рено» ввігнався в мене, їздить, мов сліпий.

Я не можу стримати сміху. Вражений моєю веселістю, лікар притьмом умовкає й заходжується вивчати мене з голови до п’ят, наче перед ним потенційний пацієнт його лікарні.

— Я не з автоінспекції, — пояснюю йому. — Я прийшов з приводу Лукреції Будеску, привезеної до вас сьогодні вночі.

Лікар супить брови, поправляє нервово окуляри, проходить за свій стіл, сідає і запрошує сісти й мене.

— Пробачте, я до ваших послуг. Що ви хотіли б дізнатися у зв’язку з Лукрецією Будеску?

— Як вона себе почуває? Вчора в неї був спалах божевілля…

— Найперше уточнімо: Лукреція Будеску давня наша клієнтка. Зараз вона спить. І спатиме ще кілька днів та ночей… Снотерапія. Це єдиний спосіб подолати кризу. Ви її родич?

— Ні. Я тут з обов’язку служби.

— Ти ба?! — вигукує лікар.

Я не можу не постерегти його чи то переляку, чи то подиву з того, що я тут. Помічаю також, що він потерпає від нервового тику: час під часу брови його злітають догори, ніби хочуть осідлати його масивні чорні окуляри.

— Ви запевняєте, що вона давня ваша клієнтка. Це означає, що ви особисто знайомі з нею багато років, чи не так?

— Я знайомий з нею близько тридцяти років, адже вона хвора ще змалку. Взагалі за останні п’ятнадцять років ніяких наворотів хвороби в неї не було. Що з нею скоїлося?

— Зараз я все вам поясню, гадаю, це вас зацікавить. Я радий, що ми з вами швидко перейшли до суті справи. І я сподіваюся, що ви допоможете нам розв’язати цей не такий-то й простий вузол.

— Ти ба?! — повторює свій вигук лікар і без будь-якого зв’язку з ним додає: — Допомогти я вам допоможу, але за однієї умови: ви замовите слівце перед автоінспекцією… Той йолоп на «рено» мусить бути покараний!

Мабуть, недавня автопригода не дає йому спокою.

— Гаразд. Кажіть, що там у вас… — не дочекавшись моєї відповіді, підганяє мене господар кабінету.

Я докладно розповідаю йому, що сталося у мансарді по вулиці Ікоаней, намагаючись не проминути жодної подробиці.

— Дужо, дуже цікаво! — робить висновок лікар, підхоплюючись на ноги. Він починає ходити з кутка в куток, а я відзначаю подумки йото не до міри велику голову на тендітному, миршавому тулубі. — Цікаво… — Я хочу й собі підвестися, але він буквально штовхає мене назад у крісло. — Цілковита відповідність синдромові хвороби.

— Наше прохання полягає в тому, щоб ви допомогли нам збагнути, як Лукреція Будеску зважилася на злочин. Нам потрібне наукове пояснення її вчинку.

Замість відповіді він натискує кнопку, вмонтовану в стіл.

— Насамперед, товаришу полковнику…

— Капітане, поправляю я його.

— Байдуже… Я дам вам прочитати історію хвороби нашої пацієнтки. Якщо у вас після цього з’являться запитання, я на них відповім. Згодні? — І, скинувши догори брови, втуплюється в мене очима.

Хтось стукає в двері й одразу заходить. Певно, асистентка лікаря — літня, повна, з великими пишними грудьми жінка. Титус Спиридон не дає їй навіть рота розтулити:

— Катерино, дівчинко, осолодо життя мого, оцей товариш із міліції, лейтенант…

— Ви то підвищуєте мене у званні, то понижуєте… — жартома протестую я.

— Пусте… Я дам вам прочитати історію хвороби нашої пацієнтки. Принеси, будь ласка, історію хвороби Лукреції Будеску.

— Нашої «панночки»?

— Атож, золотко. Товариш… прочитає її тут.

Він, мабуть, хотів надати мені черговий чин — чи то генерала, чи то, навпаки, сержанта, але чомусь передумав.

Катерина безшелесно зникає за дверима і через кілька хвилин повертається з текою в руках, яка, на моє щастя, виявляється не надто грубою.

— Прочитайте спокійно, не поспішаючи, — радить лікар. — У мене ще досить тут справ. Я незабаром повернуся.

Бере асистентку під руку і зникає за дверима, залишивши мене наодинці з текою, де краснописним почерком виведені ім’я та прізвище пацієнтки: «ЛУКРЕЦІЯ БУДЕСКУ», рік і місяць народження. Розгортаю теку. На превелику мою радість, перший і, можливо, найважливіший для мене документ віддруковано на машинці, і його легко читати. Мені стає якось моторошно, коли я дізнаюся, що перший нервовий напад спіткав її в шістнадцять років, коли її вітчима — йому було тоді тридцять вісім років — знайдено мертвим за обставин, які мені здалися дуже подібними до обставин смерті Крістіана Лукача. Під час арешту Лукреція Будеску визнала себе винною у вбивстві.

Це було восени неспокійного 1940 року, коли тодішня поліція здійснювала репресії профашистського уряду проти людності й не приділила цій справі