Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Ти впевнений, що можеш допомогти?
– Я не лікар, але допомогти зможу, тому що допоможуть мені, – Ніколас підійшов до ридаючої жінки, що сиділа прямо на землі. Та, поклавши голову дівчинки до себе на коліна, не припиняла схлипувати і повторювати одне і те саме: "Потерпи, потерпи ще трохи". На вигляд дівчинці було років шістнадцять, вона була без свідомості. – Подзвонили в швидку? Що з нею?
– Я її мама. Вона… – жінка черговий раз голосно хлипнула. – У неї вроджена вада серця. Ви лікар? Допоможіть, прошу! – Вона схопила Ніколаса за руку, міцно, ніби потопаючий за рятівну соломинку.
Ніколас кивнув, відійшов на кілька кроків убік і ввімкнув прямий ефір:
– Потрібен лікар – кардіолог! Дівчинці з вадою серця стало погано на вулиці. Швидка ще не приїхала! – Ніколас нетерпляче струсив телефон, ніби це могло допомогти.
Але допомога і справді прийшла, за тисячі кілометрів в місто Пітер. Ніколас знав цю людину з великої літери, кілька разів особисто зустрічався з ним, коли бував проїздом в Бурятії. Лікар з тридцятирічним досвідом, що врятував безліч життів, дивився на нього з екрану смартфону, готовий допомогти врятувати ще одне життя.
– Станіслав Олексійович, допоможіть, у нас тут людина помирає! – Вигукнув в телефон Ніколас. Він швидко переказав те, що встиг дізнатися про стан і діагноз дівчинки.
– Підніми її ноги, на лоб мокрий рушник і дай щось, що різко пахне, на зразок нашатирного спирту, – з ходу включився в роботу лікар, не витрачаючи час.
Підручних медичних засобів у Ніколаса не було, тому він, як і раніше не випускаючи телефон з рук, швидко збігав в кафе за оцтом. Повернувшись, він по настанові лікаря велів матері розтирати доньці руки.
Вся рятувальна операція тривала хвилин двадцять, після чого дівчинку передали медикам швидкої допомоги, що запізнилися через затор. На той момент, завдяки чітким інструкціям досвідченого кардіолога, вона була вже при тямі.
– Ось це я розумію дзвінок другу, – Ганна захоплено подивилася на Ніколаса, ніби бачила у ньому супергероя – не менше.
– Все завдяки Станіславу Олексійовичу, – знизав плечима Ніколас. – Головне, що все добре закінчилося. Вони повернулися до кафе.
Глава 15
Сутінки змінилися густою темрявою з вкрапленнями жовтих ліхтарів. Боязко визирнув з – за важких хмар блідий місяць. Дещо збентежені несподіваним відкриттям, Стажер і Лангре не поспішали додому. Обоє мовчали, але думали про одне і те саме – зв'язок між Ісаакіївським собором в Петербурзі і картинами з рептилоїдами. Лангре задумливо перебрав фотографії і склав їх в акуратну стопку.
Із старенького, бувалого телевізора пролунав схвильований голос ведучої : "Європейський середземноморський сейсмологічний центр повідомляє: У районі Іспано – Французького кордону стався землетрус магнітудою в чотири цілих чотири десятих бала. Підземні поштовхи зафіксовані з двокілометрової глибини. Епіцентр знаходився в тринадцяти кілометрах на захід від іспанського міста Сео-де-Уршель, у Каталонії і в двадцяти п'яти кілометрах на південний захід від столиці Андори – Андора-ла-Велья. Про руйнування і потерпілих інформації поки немає".
– Я бачив його, – перебив диктора із телевізора Стажер. – Ісаакіївський собор. Цього року в червні, я їздив до Пітера, подивитися на білі ночі. В минулий приїзд у мене було мало часу, тому вдалося побачити тільки здалека. Але цього року вирішив, що обов'язково повинен розглянути ближче це диво архітектури. Перше враження… – Стажер задумливо стиснув губи, підбираючи слова. – Він просто неймовірних розмірів, справжній гігант. І виглядає, як деяке чудо світу, або плід роботи античних архітекторів, що в принципі одне й те саме, – Стефан пройшовся по кабінету, зупинився біля столу і взяв одну з фотографій з собором на задньому фоні. – Я тоді ще згадав, що читав десь про роздуми любителів альтернативної історії. Нібито собор був побудований у більш ранні часи, ніж вважається, мало не римлянами. Коли я побачив його на власні очі, зрозумів, чому ці фантазери так до нього прикипіли, – Стажер повернув фотографію на місце і взяв наступну.
– Він і дійсно вражає уяву. До речі, по фотографіях це не передається. Можна скільки завгодно дивитися на знімки, але тих самих почуттів не відчуєш. А коли заходиш в середину, ніби потрапляєш в інший світ. Там можна помітити і частину його історії – шрами війни, вставки в колонах замість вибитих снарядами шматків. Єдине, що зіпсувало враження – ціна входу в музей. Все ж п'ять євро досить серйозна сума для студента, але воно того коштувало.
В білі ночі там досить гарно, в блідому світлі він здається чимось містичним, потойбічним. Мені попався досить непоганий екскурсовод, – Стефан сперся ліктем на стіл, схрестив руки на грудях. – Від нього я дізнався, що в роки Великої Вітчизняної війни підвали храму служили сховищем для творів мистецтва, які везли туди з всіх палаців і музеїв. Для маскування куполи перефарбували в сірий колір, щоб уникнути бомбардувань, але ж не все вдалося.
Закладений в тисяча вісімсот дев'ятнадцятому році собор завершили тільки в п'ятдесят восьмому, але і після освячення, храм постійно потребував ремонту і доопрацювання, будівельні ліси ще довгі роки стояли не розібраними. Неймовірно тривале будівництво собору, не могло не породити масу домислів і чуток, всім здавалося, що в цьому довгобуді є щось таємниче, як в покривалі, яке Пенелопа ткала для Одісея і потайки розпускала. В результаті народилася легенда про те, що доки стоять риштування – керуватиме династія Романових.
Сходилося і те, що кошти на всі доробки виділяла Царська скарбниця. Остаточно ліси з Ісаківського собору вперше зняли в тисяча дев'ятсот шістнадцятому, за рік до зречення престолу російського імператора Миколи Другого.
– Треба ж, – здивовано гмикнув Лангре.
– Процес обробки Ісаакіївського собору був складним: особливо важко давалося золочення куполів, на обробку яких пішло сто кілограмів золота. Невід'ємною частиною золочення куполів була ртуть, від її отруйних випарів загинуло близько шістидесяти майстрів, – Стажер похитав головою, ніби жаліючи людей, що поклали свої душі в ім'я мистецтва. – Будівництво затягнулося майже на сорок років, що породило чутки про деяке пророцтво, яке архітектор отримав від ясновидця. Нібито чаклун напророкував йому, що він помре, як тільки добудує собор.
І дійсно, місяць по тому після церемонії освячення собору архітектор помер. Насправді Монферан помер від гострого нападу ревматизму, що стався після перенесеного запалення легенів. Він заповідав поховати себе в Ісаакіївському соборі, але імператор Олександр Другий не дав на це згоди. Вдова Монферана відвезла тіло архітектора до Парижу, де він і був похований на Монмартрському цвинтарі. Так що головний архітектор Ісаакіївського зовсім поряд, мосьє Лангре, – підморгнув Стажер.
– Можемо якось відвідати старого, при нагоді. Про цю
