Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Намагаюся дуже ретельно добирати слова:

— Він пережив велику травму. Я думаю, може, це такий механізм її подолання?

— Отож бо й воно. Він не долає. Він сидить і дивиться в стіну, відрощує срану бороду, яка йому геть не личить.

Я наповнюю наші келихи з напівпорожньої пляшки білого, що стоїть в охолоджувачі біля столика.

— Ти могла б спробувати поговорити з лікарем?

— Джек каже, що я його стримую, — вона хмуриться, дивлячись у келих. — От було б добре, якби не стримувала — на тій дорозі, якою він зараз преться. Він ніколи не телефонує мені, не пише повідомлень. У мене більше СМС від Люка, ніж від Джека після аварії. Ось до чого дійшло.

Сара підтримує контакт із Люком, добродушним австралійцем, якій підібрав Джеків телефон тоді, у ніч аварії.

— Це погано, що я не можу дочекатися свого від’їзду наступного тижня?

Я хитаю головою.

— Зовсім не погано. Тобі вкрай потрібна якась перерва, — дівич-вечір її сестри на Канарах відбувається дуже доречно. — Джек без тебе трохи протушкується у власному сокові, це його розрадить. Йому доведеться трохи більше боротися за себе.

Вона зітхає, знизує плечима.

— Тобі так пощастило з Оскаром. Не думаю, що колись бачила його в поганому настрої.

Я змушена напружити всю свою пам’ять, щоб згадати, коли між нами останній раз була якась суперечка.

— Так, він дуже стабільний хлопець.

— Не думаю, що ти телефонуватимеш Джекові, поки я буду у від’їзді. Правда? — вона дивиться на мене, ніби я її остання надія. — Він міг би тобі відкритися. Бог знає, що він мені не розповідає.

Що я маю казати? Ні, це не варіант. «Ти думаєш, він говоритиме з Оскаром? Може, з чоловіком вийде краще?» Ще до того, як вимовила це, розумію, що ідея безглузда.

Вона хитає головою:

— Будь ласка, не ображайся, Лу. І не кажи Оскарові. Не думаю, що вони з Джеком на одній хвилі. Тобто, він йому подобається, але іноді той просто не знає, про що з ним говорити.

Я, чесно, не знаю, що на це відповісти, тож просто киваю й роблю великий ковток вина. У мене не лишається вибору. Я заглядаю до своєї сумочки від Кейт Спейд і витягую з неї щоденник.

— Гаразд, — розгортаю блокнот, пробігаю пальцем по наступному тижню аж до суботи. — Здається, Оскар поїде зранку на полювання.

Сміюся, коли Сара піднімає брову.

— Не питай. Це хтось запросив його брата, я так розумію. Я можу зателефонувати Джекові, коли Оскар там буде?

Сарині плечі розслабляються.

— Не знаю, як достукатися до нього. Зараз дійшло до того, що все, сказане мною, його дратує. Він, напевно, не буде таким грубим з тобою.

Умикається мій мобільний, який лежить на столі між нами, і я почуваюся майже винуватою, коли на екрані висвічується фото: ми з Оскаром у Таїланді, закохані й щасливі.

— Просто Оскар перепитує про вечерю, — кажу, швидко проглядаючи СМС. Я тепер боюся пропускати повідомлення: раптом там щось важливе. Та й не дивно, врешті-решт.

— Так по-домашньому, — каже Сара.

Я цього не заперечую. Я навіть не пробувала шукати собі окреме житло, частково тому, що сталося з Джеком, але, якщо чесно, через те, що мені дуже подобається грати у власний дім, не беручи на себе відповідальності за власність чи рахунки. Я знаю: так не зовсім правильно, але для Оскара життя завжди було саме таким, до того ж я мушу визнати, що почуватись у безпеці дуже приємно. Я постійно думаю, чи не надто безпечно й надійно, чи не надто стабільно, але, сидячи тут і слухаючи Сару, знаю, що мушу дякувати своїм щасливим зіркам.

— Добре тоді, — Сара киває на мій телефон, де саме висвічується фото спагеті болоньєзе, що приготував Оскар. — Схоже, тобі час їхати.

Я міцно обіймаю її, підіймаюся, щоб їхати.

— Він виправиться, Сар. Я знаю, що зможе. Він надто багато пережив. Просто дай йому час.

— Здається, це все, що я можу зробити, — каже вона, одягаючи куртку.

За останні кілька днів стало холодніше. Вулиці Лондона раптом наповнилися зимовими пальтами.

— Насолоджуйся сонцем, — я раптом відчуваю сильне бажання їхати разом із нею, танцювати, сміятися, бути безтурботною й дурною, такою, якими ми були на Делансі-стрит.

Вона всміхається:

— Вип’ю за тебе коктейль.

3 листопада

Джек

— Джеку, синочку, там до тебе гості у вітальні, — кричить Біллі через коридор.

Я у ванній чищу зуби, майже безтурботно. Знаю: це не Сара, бо вона зараз засмагає на Тенеріфе. І знаю також, що це не колеги, бо, так, звісно, роботи в мене немає. І я, на Бога, сподіваюся, що це не моя клята матусенька знову, бо якщо це вона і Біллі впустив її, вирушаючи на футбол із Філом, то я його, курва, уб’ю. Треба було йти з ними, бо кликали ж. О, чекай. Вони мене не кликали. Я їх не звинувачую, чесно кажучи. Вони мали цілковите право не запрошувати мене нікуди, бо до біса добре знають: відповідь буде «ні». Тоді, може, це Міла Куніс. Їй пощастило: я після душу.

— Лорі, — від здивування зупиняюся біля дверей вітальні.

Вона присіла на бильце крісла, навіть не розстібнула свого червоного вовняного пальта, шапка з помпоном у руці.

— Джеку, — усмішка невпевнена. Вона практично не всміхається, і очі теж.

Озираюся на кухню: а раптом, боронь Боже, вона прийшла не сама.

— А де золотий хлопчик?

— Його звати Оскар, — бурчить вона.

Знизую плечима. Не збираюся витрачати цілий день на розмови про цього придурка, тож змінюю тему.

— Кави?

Вона хитає головою.

— Вина? Пива?

Знову відмова, вона знімає пальто, а я йду на кухню взяти пива для себе.

— Рада тебе бачити, — каже вона, коли я повертаюся та всідаюся на канапу. — Як справи?

— Пречудово, — підіймаю пляшку. — До дна!

Вона сидить мовчки, поки я висмоктую півпляшки.

— Ти певна, що не хочеш пивка?

— Зараз пів на одинадцяту ранку, Джеку.

Я сподіваюся, пиво поставить мене на ноги після похмілля. Починаю шкодувати про те, що викинув усі знеболювальні за одним махом та користуюсь горілкою замість медикаментів. Я знаю: так тривати не може. З минулої ночі досі весь розбитий.

— Ти