Бомба для голови - Юліан Семенов

— Гаразд. Звідки він виймав гроші?

— Гроші? Із задньої кишені штанів.

— А штани якого кольору?

— Не пригадуй. Здається, темні… Вночі все здається темним…

— А скільки віршів з вашого останнього циклу ви прочитали Кочеву?

— Там усього лише вісім віршів.

— Скільки це сторінок?

— Дванадцять…

— Як, по-вашому, він знається, на поезії?

— Так. Цього не заперечиш. Він знається на поезії.

— Він аналізував ваші вірші?

— Так. І це робив цікаво. Дуже цікаво. Тому я й розвісив вуха. Тому я й став заглядати йому в очі до тієї хвилини, поки він не почав мене вербувати…

— Добре. Спасибі. В мене до вас останнє запитання, Йоганне Шевц…

— Будь ласка, пане прокурор…

— Ви член якоїсь партії?

— Я?! А що? Ні.

— Якій партії ви симпатизуєте?

— Партії поетів…

— Прекрасна відповідь. Ну, а тепер скажіть мені: навіщо ви брешете?

— Хто? Я? Я вам не брешу.

— Все, що ви мені сказали, правда?

— Так. Все це правда.

— Тоді я зараз увімкну магнітофон, і ви мені прочитаєте вашу поему, а потім останній цикл, а після цього я їх проаналізую… На кожну сторінку потрібно дві хвилини, Шевц… Виходить, ви читали Кочеву ваші вірші сорок чотири хвилини. І він, як ви казали, непогано аналізував вашу поезію… Теж хвилин двадцять. Потім він вас «вербував» ще десять хвилин, як мінімум… Усього ви з ним пробули годину двадцять чотири хвилини. А від метро до кабачка «Кругдорф» десять хвилин їзди або тридцять хвилин ходи. Отже, якщо ви зустрілися біля метро об одинадцятій годині, то як же Кочев міг опинитися у «Кругдорфі» об одинадцятій тридцять, причому добирався він туди пішки?

Спостереження, встановлене за Йоганном Шевцом, принесло те, на що сподівався Берг: спочатку поет метнувся на квартиру місцевого керівника НДП[5], а потім подзвонив по телефону до людини, яка зустрілася з ним на Сіменштадті, а звідти, після розмови з поетом, поїхала з ним до Айсмана.

…Людина ця була Вальтер, зв’язковий Айсмана по НДП.

4

— Пане Ауфборн, ви підтверджуете, що були в кабінеті редактора Ленца, коли до нього прийшов помічник Люса й передав плівку?

— Так.

— Як відрекомендувався посланець Люса?

— Він просто сказав: «Редакторе Ленц, мій бос хоче запропонувати вам сенсаційний матеріал, а мені за те, що я приніс, належить виплатити тисячу марок». — «Який же це матеріал?» — «Про того болгарина, що дав драла». — «Ходімо в наш кінозал…» — сказав Ленц.

— Ви не бачили, як Ленц платив тій людині Люса гроші?

— Ні.

— Як його звати?

— Він не назвав себе. Просто сказав: «Я від Люса».

— Ви говорили, що він відрекомендувався помічником Люса?

— Ні, це неправильно. Я просто так зрозумів його… Взагалі ж він сказав: «Я від Люса».

— Опишіть його.

— Дуже непоказний на вигляд. Я ще здивувався, що в кіно є такі непривабливі люди. Шатен, невеличкий на зріст, в коричневому костюмі…

— О котрій годині це було?

— Десь приблизно годині о дванадцятій.

— Тобто в час обідньої перерви?

— В редакції не дуже дотримуються обідньої перерви. Весь час гарячка…

— От я також не дотримувався обідньої перерви і нажив собі виразку дванадцятипалої кишки…

— В мене була виразка на фронті… На фронті все зарубцювалося.

— Ви на якому фронті воювали?

— Я був весь час на півночі. Допомагав фіннам, потім був у Норвегії.

— Ви проходили денацифікацію?

— Так. У англійців. Зразу після війни мене запроторили в табір тільки за те, що наша частина була приписана до СС. А я й у вічі не бачив тих катів… Невже я винен у тому, що на гірськолижників надівали чорну форму?

— Чи довго ви були в таборі?

— Сім місяців.

— До суду вас потім притягали?

— Тоді всіх притягали до суду.

— Я розумію… Всіх притягали, майже всіх… Але вас, саме вас, притягали?

— Так.

— Вас засудили?

— Засудили?! На мене звели наклеп!

— На скільки років вас засудили?

— На п’ять років.

— За що?

— Вони, бачте, обвинуватили нас у тому, що ми спалили якесь партизанське село в Норвегії. А ми не спалювали ніякого села. Там убили трьох наших хлопців, і вони засіли на дахах і вели по нас стрілянину. Ми, звичайно, відповідали їм тим самим…

— Чи давно ви працюєте в Ленца?

— З тисяча дев’ятсот сорок сьомого року.

— Тобто зразу ж після звільнення з тюрми?

— Так.

— Ви сиділи в одній камері з Ленцом?

— Так.

— І зразу ж почали вести відділ спортивних новин?

— Так. К чорту політику! Лише секунди й хвилини… Я навіть перестав пророкувати чемпіонів, досить! Усі наші біди від того, що ми не знаємо, на кого й коли ставити…

— Ставте на… — Берг осікся й зітхнув. — Гаразд… Бог з ними, з пророкуваннями. Хто ще був у кабінеті Ленца, коли прийшов помічник Люса?

— Ні, не помічник Люса, а людина від Люса.

— Так, так, я зрозумів і записав це ваше уточнення. Коли в кабінет Ленца зайшов Діль?

— Здається, наприкінці нашої розмови.

— Що він міг почути з розмови?

— Мабуть, тільки заключну частину…

— Пане Діль, що вам відомо про людину Люса, яка була в редактора Ленца?

— Майже нічого, пане прокурор. Редактор Ленц, одягаючись, сказав Ауфборну, що він має через годину повернутись. «Ми швидко подивимося цей матеріал, — мовив він, — і повернемось. Справа варта заходу».

— В яких частинах ви служили, пане Діль?

— Я не воював. Я працював у тилу.

— Після війни вас притягали до відповідальності?

— Ви мене викликали як свідка у справі Люса. Яке відношений має ваше запитання до цієї справи?

— Словом, вам не хотілося б відповідати на це запитання — я правильно вас зрозумів?

— Так.

— Спасибі, в мене до вас немає більше ніяких запитань. Одне лише уточнення: людина Люса була непоказна на вигляд, шатен, у коричневому костюмі? — відверто кепкуючи, запитав Берг. — Вас, мабуть, здивувала його зовнішність: людина з кіно, а така ординарна… Чи не так?

— Ви праві, пане прокурор, у його зовнішності не було нічого примітного.

— Та воно, звісно, так, бо коли було б щось примітне, ви могли б цього не відзначити для себе: все-таки вісім років попрацювали в поліції в нацистів — це великий строк…

— Я протестую, пане прокурор! Я працював не в поліції нацистів, а в поліції Німеччини. Ви теж працювали, користуючись, вашою термінологією, в органах юстиції у гітлерівців.

— А втім, ваша правда. Так, пане Діль, я дійсно працював в органах юстиції при гітлерівцях, і навіть те, що ви карали, а я намагався захищати, — навіть це не може заспокоїти мою совість: адже я працював у гітлерівців, пане Діль.

— Редакторе Ленц, я допитав