Подвійне дно - Алла Сєрова
— А чим би ми зарадили?
— Ну, може, вона б нас посоромилась і не стала б убивати Корбута.
— Логічно. Та особисто я на це не дуже б розраховував. Вона б просто витратила на два набої більше, от і все.
— Ну, це ще ми б подивились! Цікаво, що вона тут шукала? А щось же шукала і майже знайшла. Подивимось?
Ми сідаємо навпочіпки біля трупа. Обличчя в жінки бліде, як у людини, що постійно сидить в приміщенні. Риси правильні, та загалом все якесь невиразне. Часом трапляються такі обличчя: все начебто на місці, правильні риси, все припасовано як слід, а от лице лишається сірим і не привертає погляду. Щоправда, такі безбарвні, позбавлені індивідуальності вивіски за допомогою макіяжу можна перетворювати як завгодно, настільки вони ніякі, як чистий аркуш паперу, та цій старій така процедура вже не допоможе.
— Вона жива. — Рудий мацає пульс. — Міцна в бабці макітра.
— Тим краще. Розпитаємо її.
Вона відкриває очі. Я думала, що очі в неї теж невиразні, та від її погляду мороз іде поза шкірою. Такі очі бувають у скажених собак — повні лютої злості на весь світ. Злість ця не має ніяких розумних причин, через те ще страшніша. А людина… людина іноді народжується така, з дефектом. І живе потім лише з одною метою: якомога більшій кількості людей завдати болю. Це Він, мабуть, на мить відвернувся — і в світ приходить отаке диво, без Його іскри в серці і без найменшого натяку на душу.
— Ви мені заплатите за це…
Вона цідить слова, наче розплавлений свинець. Голос її тихий, нагадує сичання змії. Та я тебе не боюсь, стара, бо ти програла. Я молода і гарна, я люблю життя, а ти животієш ненавистю, значить, сил любити в тебе немає. Ти слабша. Щоб ненавидіти, не треба великого розуму чи сили, а от любити… Знаєш, стара, я люблю оті клени за вікном, і сіре туманне небо, я люблю натовп на проспекті і чорну ріллю за містом. А ти цього не можеш. Ти — слабша, тому я переможу.
— Ну, і що ми тут шукаємо?
Вона лежить на підлозі, тож ми посідали поряд. Думаю, Корбут спостерігає за нами звідти, де він тепер, і тішиться з того, що бачить.
— Нічого не скажу.
— Рудий, дай мені її сумку. Там мають бути документи.
Вона робить рух, та я перехоплюю її суху руку. Ні, я молода і сильна, а ти — просто суха нікчемна бадилина. Я переможу, бо інакше і бути не може. Я, зрештою, завжди перемагаю. Я з дитинства засвоїла: якщо довго і вперто гнути свою лінію, все вийде.
Я розкриваю сумку. Звичайний набір: зіжмаканий старий гаманець з кількома гривнями, гребінець і люстерко. І пенсійне посвідчення. Оце так!
— Глянь, Рудий!
— Не може бути! Климковська Ольга Андріївна? Я гадав, вона давно померла!
— Я теж чомусь так думала.
— Звідки ви мене знаєте?
Вона вже сіла, спершись спиною об стіл. То ось яка ти, Ольго Андріївно? Мила бабця, нічого не скажеш. І мені здається, я тепер розумію дещо… Ця істота в принципі не здатна ні на що добре. Думаю, в дитинстві вона вішала котів і відривала лапки і крильця метеликам. Ну, народжуються іноді такі потвори, що тут казати? Буває. От тільки мені тепер трохи страшно. Гарну ж я маю спадковість.
— Звідки ви знаєте мене? — сичить, як гадюка, треба ж таке! Хуліганка, а не бабуся!
— Приємно познайомитись, люба бабусю. Чи ти мене не впізнала? Я — Еліза, твоя онука. Гарна зустріч, правда? Мені подобається.
Вона дивиться на мене так, наче побачила власну смерть. Обличчя її спочатку блідне, потім червоніє, йде плямами — еге, то ти не вмієш тримати себе в руках?
— Еліза?! Цього не може бути… Ні, ти схожа, схожа на неї, Любу… То це ти! Ти!
— Я, хто ж іще? От не знала, що ти продовжуєш вбивати, мила бабусю!
— Лізо, припини! Її зараз інсульт розіб’є.
— Мені буде шкода до сліз.
— Еліза! Ні, ти… тебе нема!
— Є. І навіть дуже є, проте це не твоя заслуга. Та сентиментальні родинні спогади залишимо на потім. Навіщо ти вбила Корбута і що тут шукала?
— Я нічого не можу тобі пояснити.
— Вважаєш мене ідіоткою? Ти прийшла сюди, вбила Корбута — от тільки не розумію, як такий стріляний горобець прогавив цей момент. Але він відчинив тобі, бо знав. І він з хвилини на хвилину чекав на нас. Власне, він сам умів про себе подбати, але чому не подбав? І ти нишпорила по шухлядах, щось винюхуючи. Колись, стара. Час про душу подумати.
— Мені треба до лікаря, голова болить.
— Нічого, ми вже тут. Що вирячилась? Ми і є лікарі, не чекала? Скажу тобі, аби ти пораділа: я навіть в тюрмі не була ні разу. Чого напизилась, як жаба на купині? Нічого з тобою не сталось, міцна в тебе макітра, цвяхи з неї гарні були б. Та мені вже набридли пусті балачки. Давай, розказуй.
— А як не розкажу? І що ти зробиш? Катуватимеш мене?
— Ну, тут в тебе більший досвід, тож просто уяви, що я зроблю з тобою.
— Ти не зможеш.
— Ще й як зможу. То моя матуся, твоя доня, була з тіста сирого. А я не така.
— Вона не була моєю дочкою.
— Навіть так?!
— Так. Я не могла мати дітей. Тому Василь прижив Любу з арештанткою, яку потім відпустили. Люба мені не була дочкою. І ти мені не онука.
— Гора з плечей впала, бо я вже думала: ану як заведу дітей, і якесь вдасться в тебе — виродком? Ти страшенно мене потішила. То розкажи мені, що ти тут шукала?
— Те, що я шукала, не має до вас стосунку.
— Он як! Цікаво. Та ти не соромся, розкажи. А ми вже вирішимо, як далі бути.
— Краще йдіть звідси обоє, — її лютий погляд зараз пропече дірку в стіні. — Ви даремно влізли в чужі справи.
— Ні, леді, так не піде. Вадику, наглянь за нашою поважною полонянкою, а я подивлюсь, що саме
