Заборонена кімната - Фред Унгер
Поволі пройшовся по кімнаті. Десять кроків туди, десять кроків назад. На столику стояв мій пудель, поруч — букет квітів. На шафі висіла кофтинка. Я погладив її, тканина м'яко подалася під рукою.
За дверима пролунав голос Поллі.
Грюкнули двері. Я відійшов від шафи.
— Що новенького?
— Дивись! — Вона простягнула мені чудовий букет троянд, що, напевне, коштував цілу купу грошей. — Вгадай, від кого?
— Я не знаю твоїх шанувальників.
— Від твого шефа.
— Он як, — промовив я невесело. А я прийшов з пустими руками! — Сам був тут?
— Посильний. З записочкою. Хочеш прочитати?
На картці не було штампу контори. Лише прізвище Поллі. Писав сам молодий Фассбендер, хоч власноруч він заповнював переважно чеки. Це вже мені не сподобалось. Ще більше не сподобався зміст.
«Щойно я дізнався про нещасливий поворот нашої спільної справи, у зв'язку з чим наша фірма вважає себе вільною від своїх обов'язків, — і заздалегідь прошу вибачення. Мав розмову з прокурором; він запевнив, що не все ще втрачено. До вечора дізнаюся більше. Буду дуже радий зустрітися з вами в «Ротарі-клубі» о 18 годині. Принагідно підвечеряємо. Відданий вам…»
Підпис нерозбірливий, та я пізнав його. Засмучений, повернув картку.
— Ти підеш?
— Звичайно.
Я кивнув. Поллі справді нічого іншого не лишалось робити, та мені це не подобалось. Спробував бадьоритися, але Поллі вже помітила мій понурий настрій.
— Що з тобою?
— Нічого…
— Тобі не сподобалось, що він написав про відмову фірми від зобов'язань?
— Мені не сподобалось оце. — Я тицьнув пальцем у троянди.
Поллі розсміялася.
— Маленький знак поваги…
— Занадто маленький… — пробурмотів я. Пригадав усі недавні шефові натяки щодо Поллі. Найкраще було б розповісти їй про все, та я не хотів завдавати дівчині прикрощів.
Поллі подивилась на мене.
— Троянди… — завагалася вона. За мить глибоко зітхнула.
— Хвилинку…
Схопила квіти і зникла. Трохи згодом повернулася. Без троянд. Я здогадався.
— Ти їх…
— Подарувала. Сусідці. Вона так любить квіти, але Густав…
Я запідозрив недобре.
— Твоя сусідка — дама з овечими кучериками та риб'ячими очима?
Поллі здивувалася.
— Ти її знаєш?
— Аякже, — зітхнув я. — Це та, котрій, я учора… Словом, зараз у неї вже два букети…
4
За півгодини я висадив Поллі біля маленького будиночка на околиці, в якому мешкав Матуш.
— Коли побачимось? — спитав.
— По обіді?
— Ні, ранувато. Я не впораюся аж до вечора.
— Ти міг би повечеряти в мене, — сказала вона, — але о шостій я мушу йти до того дурного клубу.
Ми побалакали ще трохи, зрештою Поллі погодилася, що присвятить Фассбендерові лише частину вечора; інша належатиме мені. Дуже розсудливо! Вона навіть пообіцяла зайти по мене, це ще більше припало мені до смаку. Послав їй поцілунок рукою, одержав у відповідь засудливий погляд і увімкнув першу швидкість. Вперед, до Франка!
В мене було з ним про що поговорити. Як би погано не стояли справи, Франк завжди дасть добру раду. Іноді з мене досить того, як він уважно мене вислуховує. У таких випадках Франк звичайно грає щось класичне, наприклад, Бетховена, Шопена або Ліста, — згадка про часи, коли він навчався у консерваторії, — і не перебиває мене.
Так було і зараз, цього недільного дня. Я розповів йому про все, що відбулося вночі після того, як ми розпрощалися. Розповів спокійно і детально: від Франка не приховував ніколи. Розповів навіть про те, що поцілував Поллі.
— І зараз шкодуєш?
— Навпаки. Шкодує Поллі.
— Тобі не завадить, — незворушно відказав Франк. — Давно вже чекаю, коли ти врешті-решт обламаєш собі зуби на якійсь дівчині. Саме на Поллі я і розраховував. Мені було б боляче, якби ти поласував нею, кинув, як інших.
— Про ласощі нічого й балакати..
Франк щось буркнув. Він сидів за роялем, дудлив третю чашку чорної кави і грав прелюд Шопена «Дощові краплини». У своєму строкатому купальному халаті він мав вигляд короля на пенсії. Арчі лежав біля його ніг і хропів.
— Що ж ти робитимеш тепер з Уденом? — зрештою спитав він.
Прочитав йому свою програму. Він слухав мовчки. Та коли я згадав Цахойса, похитав головою:
— На Цахойса нема чого покладатися. Не забувай: все життя він займається брудними справами. Навіть коли б він і забажав допомогти, все одно йому не перестрибнути через самого себе. Та він і не хоче. Доля Удена йому зовсім байдужа.
— Але ж п'ять тисяч марок…
— … які він забере, звичайно. Навзамін ти одержиш якісь незначні відомості, що йому не зашкодять, а тобі не допоможуть. Так воно і буде. Дай-но твій папірець!
Тримаючи мій план у правиці, він лівою взяв кілька сумних акордів.
— Викрити Льокі, — сказав він, — це теж тільки теорія. Як це зробити практично?
Чекав на це запитання ї, замість