В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура
Те, що колишнього фельдшера вбив кореєць, я не мав сумніву. Щоправда, цього разу до ножа-багнета не дійшло. Після характерного, як і в двох попередніх випадках, удару ногою жертва юнацьких ілюзій і сильного сп’яніння в падінні зіткнулася головою з ребром чавунної батареї. Тож додаткового звірства не знадобилося. Вбивця старанно обшукав квартиру і зник, не полишивши після себе жодного сліду - за винятком синяка у формі півмісяця на лобі загиблого.
Тому замість формального допиту свідка в Управі мені довелося детально розпитувати його згорьовану матір на кухні їхньої квартири.
- Ви пам’ятаєте, як тижні зо три тому до вашого сина приходив у гості колишній однополчанин?
- А це має якесь відношення до вбивства?
- Боюсь, що так.
- До нього після армії практично ніхто не приходив. Це колись компанії сиділи до самого ранку, як він ще вчився в медінституті, а зараз - наче вимерли… пробачте…
- Розумію. То приходив такий хлопчина - десь середнього зросту, худорлявий, волосся русяве, коротко обстрижений, обличчя продовгувате, невиразне?
- Був такий. Він ще весь час носом шморгав, хоча не застуджений.
Я ледь не вигукнув: є! Шморгання носом за відсутності шмарклів - то перша ознака хронічного наркомана. Спокійно - зараз уточнимо:
- Шморгав носом, кажете? А губи не облизував?
- Облизував. Я ще подумала, що у нього якась застуда і спеціально вийшла на кухню. Бо в моєму віці підчепити інфекцію - самі розумієте.
- Як ваш син його зустрів?
- Нормально. Навіть обійняв. Потім запросив до своєї кімнати. Вони там розмовляли, каву пили. Син двічі варив.
- Не сперечалися? - поцікавився я, ледь стримавши бажання попросити, щоб каву зварили й мені.
- Ні, що ви! Спокійно говорили. У нас стінка тонка, колись взагалі одна велика кімната була з кухнею. А потім ми тут усе переробили - на двокімнатну. Аби у сина свій куток був.
- Довго вони сиділи? Годину, дві, три?…
- Годину. Може трохи більше. Я ж казала - син двічі каву варив. Потім він провів гостя, але недалеко, бо повернувся хвилин за п’ять.
- Той однополчанин щось із собою приносив, не пам’ятаєте? Скажімо, алкоголь чи цукерки?
Матір витерла сльози, важко зітхнула:
- Не пам’ятаю. Слово честі. Син на дзвінок виходив, а не я. От коли виходив - точно в руках нічого не було. Бо я за ними двері зачиняла.
Встромилися експерти:
- Капітане, ми закінчили. Якщо тобі потрібен жмур, то дивись. А ні - то ми його на Оранжерейну потарабанили.
Я взяв до рук те, що було ближче - порожню склянку - і щосили пожбурив її в циніків, але з таким розрахунком, щоб втрапити не в лоб, а в лутку. Подіяло:
- Вибачаємось. Знаєте - робота дурна, замоталися. Вибачаємось…
- Згиньте, гицелі! Пришліть санітарів, нехай винесуть покійного максимально обережно. А ви поки що цікавих на сходах і в дворі розженіть. У людей горе, а вони тут цирк на дроті влаштовують.
Мій наказ виконали без жодного заперечення і негайно. Я допоміг матері вбитого підвестись і з максимальною делікатністю, тримаючи її під лікоть, відпровадив до кімнати. Про її єдиного коханого сина нагадував лише грубий обрис крейдою, зроблений експертами на паркеті.
Спіймав себе на думці: це добре, що він йому горло не перерізав. Бо жінка зомліла б і мав би я замість свідчень виключно зайві клопоти з викликом «швидкої».
- Розумію, що вам зараз дуже важко. Але нам обом залежить аби ми якомога швидше упіймали того, хто це зробив.
Господи, яка дурня, але нічого іншого за сто років криміналістики так і не придумали. Ну не вміємо ми, менти, втішати людей, не наш це профіль!
- Я вас дуже прошу, будь ласка, подивіться уважно: з кімнати нічого не пропало?
Жінка, витираючи час від часу сльози, крок за кроком обійшла, як вона сама казала, синів закуток. Механічно піднімала якісь дрібнички, що лежали на підлозі і ставила їх на місце. Я терпляче чекав. Нарешті матір повернулася до мене і показала рукою:
- Отут за шафою стояв кульок. Його немає.
- Який кульок? З чим?
- З кавою. Банки з кавою. Може, меленою, може розчинною - не звернула увагу, бо тільки кришки було видно. Чотири штуки, я запам’ятала. Сказала синові, що, може їх у буфет поставити чи на кухню, а він мені: то не моє, передати попросили. Зайдуть люди. У них у місті навіть жолудевої кави немає.
- Кажете, кульок? Отут, між шафою і стінкою стояв? Як він виглядав?
- Там ця співачка, як її… зараз… Разіна, здається.
- А може - Пугачова? Котра про Арлекіно співає?
- Може й Пугачова. Для мене вся естрада на Клавдії Шульженко закінчилася. Та й то - доки вона в штанах на телебачення не вилізла…
І вона знову заплакала.
