Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

— Зіночко, ображаєш. Я нічим не відрізняюся від, приміром, Леонардо ДіКапріо. Окрім вроди, таланту й гонорарів.

— Тетяно, погуляй, я зараз, — війнула духами й туманами до кабінету розкішна Крутая. Була в доброму гуморі, податківці настрою не зіпсували.

— Кулик бачила наказ? — запитала в Зіньки.

— Так точно, ваше високопревосходительство! Раді старатися! Ура-а-а-а!

— Вижену.

— Ні.

— Чому? — Іншої такої не знайдете. Дві вищі освіти. Три мови свобідно, комп’ютер — свобідно, авто — так само. Маркетинг, діловодство, психологія особистості, чайна церемонія з клієнтом… І все за одну зарплатню.

— Не прибіднюйся. Поклич Кулик.

Крутая підхопила Кулик під руку, потягла за собою до авта. Всадовила в новеньку «шкоду октавію».

— Не хочу лякати громадськість джипом. Всі чекають, що з того бетееру автоматники в масках повискакують. Вітю, кермуй до «Першої леді».

Лаура Владиславівна вийшла зустрічати дорогеньку дорогущу гостю. Скидалася сьогодні не на орхідею. На айстру «сива дама». До улюбленої рожево-бузкової гами всього — від волосся до гостроносих, загнутих на кінчиках срібних мештів — додався срібно сивуватий вальор зачіски.

Оздобилася Лаура відповідно — ланцюжки, ланцюги, персні, бранзулетки… Кіл двоє срібла ювелірного. В парфумній хмарі теж переважали пахощі конвалії сріблястої. В кабінеті вабив столик із традиційним для перемовин справжніх бізнес-вумен наборчиком — коньячок баличок цитринчики оливочки.

— Я на дієті, — інтонацію Крутая обрала гонорову: купчиха першої гільдії в гостях у цилюрника.

Терта Лаура Владиславівна і оком не змигнула.

— Валентино, нам теплої мінералки без газу і прибери зі столу. Я рада, шановна Ліліє Іванівно, що ваша знана фірма довірилася нашим фахівцям. Що бажаєте?

— Зробіть з неї привабливу жінку, — Крутая взяла за лікоть Кулик, — я подивлюся, тоді скажу своє слово. Тетяно, я тебе прошу, не пручайся.

Твій вигляд — частина іміджу фірми…

Кулик несподівано погодилася.

— А поки що ознайомте з асортиментом можливостей. Бо я — складна клієнтка. Ось, — сказала Крутая, коли Кулик у супроводі Валентини вийшла.

Крутая скинула капелюха. Волосся попри всі зусилля росло так собі. Після кількаразового пересадження шкіри рясніло галявинами: густо — пусто, як ото недбало засіяний лан. Деінде червоніли зарубцьовані косметичні шви.

— Автокатастрофа, — пояснила Крутая.

— Бачу.

— Відмовляєтесь?

— Я так не сказала.

Павза. Поглядами мірялися на паличці, як уміють лише жінки: чия зверху і в кого галіхве ширше. Вагова категорія обох на життєвому рингу однакова. Лаура, приміром, ще пам’ятала, як робила педикюра першій дружині свого «Деметра». Зрізала мозолі, відчищала порепані п’яти, голила волохаті литки. Заходила до шикарного дому чорним ходом для обслуги, поки доходилася до хазяйського ліжка. Скажете: дурне діло — нехитре. А ви спробуйте. Тоді кажіть. Дівчина, яка пірнула під господареву ковдру, це не та дівчина, яка не змогла й на це здобутись. Але ще й не така, котра закріпила успіх плямкою печатки в паспорті.

Фізкультурні вправи у спальні, як відомо, червоних університетських дипломів не потребують.

Хоча, з якого боку глянути… А леґалізуватися дружиною, леґітимізувати вздохі на скамєйкє і проґулкі прі лунє — докторська дисертація. З предмета, що називається опір матеріалу. «Ношеним птахом» (вислів Івана Мазепи) була Лаура Владиславівна. Колишня Ляля, педикюрша надомниця.

Лаура запропонувала гості переглянути розкішний каталог зачісок. Крутая знехотя погортала.

«Якби ти знала, хто я така… Не пам’ятаєш Лідку Олійник? Яку ти спровадила до Америки, аби одібрати дитину. Втім, хіба кожну худобину на м’ясокомбінаті в лице пам’ятають… А тепер стелися, сучко. Запобігай. Любиш грошики. І я люблю. Тільки мені самих грошей замало. Ото кайф постерігати, як ви всі тепер плазуєте. Немає жалюгідної посудниці Лідки Олійник. І ніколи не буде. Є Лілія Крутая — мать городов руських. І ви всі придибаєте до мамки. А я важитиму, кому вгору, кому долу. Кому жить, кому — ні». — Є один засіб, але… — Лаура Владиславівна ковтнула теплої, без газу, води з кришталевої склянки.

— Радикальний? — відсьорбнула й собі Крутая.

— Сто один відсоток.

— Скільки?

— Багато.

— Комусь і десятка — гроші…

Крутая щиро всміхнулася, демонструючи вирощені з зародків білісінькі, рівнесенькі зуби.

Лаура Владиславівна оцінила вартість і якість голлівудської посмішки гості. Продемонструвала свою. Не згіршу.

— Про витяжку з ембріонів, тобто людських зародків, чули? Курс заштриків із стовбурними клітинами з абортивних матеріалів, і людина молодшає на сто років, усі процеси активізуються, клітини оновлюються, травмовані — реґенеруються, втрачене волосся відновлюється. Результат можете спостерігати на мені. На скільки я виглядаю?

Крутая прискіпливо глянула на Лауру.

— Не вгадаєте. Я рівно на десять років старша за свій вигляд. Щоправда, здобути препарати складно…

«Та досить уже прикидатися овечкою. То скільки ж діточок ненароджених на уколи старим сексстурбованим Мальвінам пустила? Абортивні, кажеш, матеріали… Мабуть, вигідніше, ніж готовими дітьми торгувати. Ще й мамів дурнуватих, за копійку куплених, не треба нікуди по Америках возити. Чи на цвинтар спроваджувати.

Ой, Лауро ти Владиславівно, як твоя абортивна терапія мені на часі… Не можу ж я з ним у ліжко лягти гола і в капелюсі».

— Не будемо відкладати, — Крутая ковзнула поглядом по цифрах з нулями, сховала папірця.

Зазирнула Валентина. Запросила Кулик увійти. Лаура і Крутая поцінували: на порозі постала молода вродлива жінка. Модельна стрижка, свіжий блиск брунатного волосся, вмілий макіяж.

Від колишньої Кулик залишився хіба сірий совдепівський костюм та куплені на ринку недорогі туфлі.

— Де татуаж, де накладні нігті? Я ж сказала — повна програма, — наїхала на помічницю Лаура.

— Вони не побажали.